Після війни. Історія Європи від 1945 року

Така система створювала широкі можливості для корупції та злочинності; тут Республіка також прямо продовжувала традицію, яка брала початок із перших років об’єднаної держави. Хто б не контролював Італійську державу, ця особа мала дійсно добре становище для того, щоб прямо чи опосередковано роздавати привілеї. Таким чином, політика в післявоєнній державі, незважаючи на релігійні чи ідеологічні уподобання, була насамперед боротьбою за володіння державою, за доступ до її важелів, привілеїв та патронажу. І коли йшлося про те, щоб заволодіти й користуватися цими важелями, християнські демократи під проводом Альчіде де Ґаспері та його наступників виявили неперевершену майстерність і підприємництво.

У 1953 році, а потім ще раз у 1958-му, християнські демократи вибороли понад 40% голосів (частка їхніх голосів упала нижче 38% тільки наприкінці 1970-х років). Вони безперебійно керували країною в коаліціях із маленькими партіями до 1963 року, коли почали вступати в партнерства з партіями меншості некомуністичної лівиці. Найбільшу підтримку, поза традиційними колами виборців-католиків з Венеції та Венето, їм забезпечував Південь: Базиліката, Молізе, Калабрія та острови Сардинія і Сицилія. Тут виборців з маленьких міст приваблювала не релігія, а послуги, заради яких вони цілими поколіннями зберігали вірність партії. Мера — християнського демократа в міську адміністрацію південного міста або представника до національного парламенту обирали й переобирали за обіцянки забезпечити постачання електроенергії, прокласти водопровід у будинках, надавати сільські кредити на житло, будувати дороги, школи, заводи і створювати робочі місця — а завдяки партійній монополії на владу він міг їх виконати.

Християнські демократи в Італії багато в чому нагадували подібні партії в Західній Німеччині, Нідерландах і Бельгії. Їм бракувало ідеологічного навантаження. Поза сумнівом, де Ґаспері та його наступники дбали про те, щоб регулярно зустрічатися із владою Ватикану й ніколи не пропонувати і не підтримувати закони, яких Ватикан не схвалював; післявоєнна Італія була для Церкви певною мірою моментом помсти за агресивно антиклерикальну світськість нової Італійської держави після 1861 року. Але активна роль католицької церкви в італійській політиці була меншою, ніж стверджували її захисники і критики. Суспільний контроль насамперед забезпечували впливові центральні міністерства; варто зауважити, що де Ґаспері, подібно до комуністичних партій Східної Європи одразу після війни, невідступно тримав Міністерство внутрішніх справ під безпосереднім керівництвом християнських демократів.

З плином часу клієнтелістська система патронажу та привілеїв, створена християнськими демократами, стала характерною для національної італійської політики загалом. Іншим партіям довелося діяти за зразком: у містах і районах, підконтрольних ІКП, особливо в «червоній» Болоньї та навколишньому регіоні Емілія, комуністи підтримували своїх друзів і віддавали перевагу своїм виборцям, міським робітникам та сільським дрібним землевласникам з Паданської рівнини. Якщо різниця в підходах партій і існувала, вона полягала в акценті, який комуністи робили на власності й чесності їхньої муніципальної адміністрації на противагу широковідомій корупції та чуткам про зв’язки з мафією муніципалітетів під владою християнських демократів на Півдні. У 1950-х роках масштабна корупція практично стала винятковою монополією християнських демократів; у пізніші десятиліття соціалісти, які перебували при владі у великих містах Півночі, цілком успішно складали їм конкуренцію. У політиці корупція — це значною мірою побічний наслідок можливостей.