Після війни. Історія Європи від 1945 року

Отже, обидві партії були зацікавлені в тому, щоб залишити минуле позаду, — ми вже бачили, до чого призвели початкові спроби денацифікації в післявоєнній Австрії. У Відні соціалісти були партією більшості (до неї належала чверть населення країни), тоді як Народна партія мала безумовну підтримку виборців із сільської місцевості та маленьких містечок альпійських долин. Політично країна була розділена на дві майже рівні частини: на виборах 1949 року Народна партія набрала тільки на 123 тисячі голосів більше, ніж соціалісти; у 1953 році соціалісти перемогли із перевагою в 37 тисяч голосів; у 1956 році Народна партія знову одержала перемогу, узявши на 126 тисяч голосів більше; у 1959 році 25 тисяч голосів переважили на користь соціалістів; а в 1962 році баланс знову змінився — Народна партія перемогла з перевагою лише в 64 тисячі голосів у країні, населення якої налічувало близько чотирьох із чвертю мільйонів.

Ці напрочуд невеликі різниці в кількості отриманих голосів нагадували вибори в міжвоєнній республіці, які завершилися подібними результатами. Тож католицька Австрія та соціалістична Австрія опинилися перед перспективою перетворення парламентської політики на культурну громадянську війну. Навіть за допомогою третьої партії — лібералів, які ганебно залежали від голосів колишніх нацистів і чия підтримка з боку населення в кожному разі на кожних виборах незмінно зменшувалась, — жодна австрійська партія не могла сподіватися сформувати стабільний уряд, а будь-який суперечливий закон міг викликати прикрі спогади. Прогнози щодо австрійської демократії були невтішні.

Утім Австрії не лише вдалося уникнути повторення власної історії, а й за короткий проміжок часу перетворитися на зразкову альпійську демократію: нейтральну, успішну та стабільну. Частково це сталося завдяки тривожній близькості Червоної армії, яка до 1955 року окуповувала Нижню Австрію, а потім пересунулась лише на декілька кілометрів на схід — нагадуючи, що із Австрією тепер сусідять три комуністичні держави (Югославія, Угорщина та Чехословаччина) і що через своє уразливе розташування країні було б добре провадити примирливу та безконфліктну політику як вдома, так і за кордоном. Крім того, «холодна війна» наділила Австрію асоціативною ідентичністю — західної, вільної та демократичної країни, — яку їй, можливо, було б складно виплекати зсередини.

Але основна причина успішного післявоєнного політичного врегулювання в Австрії полягала в широкому консенсусі щодо необхідності уникати ідеологічних протистоянь, які розривали країну до війни. Оскільки Австрія мала існувати окремо — після 1945 року про приєднання країни до німецького сусіда не могло бути й мови, — її політичні спільноти мусили знайти шлях до співіснування. Рішення, яке ухвалили очільники країни, полягало в тому, щоб виключити саму можливість конфронтації за умови управління країною в постійному тандемі. У політичній площині дві найбільші партії країни дійшли згоди щодо співпраці на посадах: з 1947 по 1966 рік Австрією керувала «Велика коаліція» соціалістів та Народної партії. Міністерські портфелі поділили дуже обережно: зазвичай Народна партія пропонувала прем’єр-міністра, соціалісти — міністра закордонних справ тощо.