Після війни. Історія Європи від 1945 року

Відсталість Південної Італії, регіону Меццоджорно, була сумновідомою. Нормана Льюїса, офіцера британської армії, тимчасово розквартированого в Неаполі, особливо вразили повсюдні неаполітанські водоноси, «які були майже точними копіями своїх попередників, зображених на фресках Помпеї»[180]. Карло Леві, лікар з П’ємонту, висланий Муссоліні в покарання за участь в Опорі, закарбував схожі спостереження в мемуарах «Христос зупинився в Еболі» (уперше виданих у 1945 році) — класичному зображенні життя у віддаленому селищі на голих нагір’ях Південної Італії. Але Південь був не лише незмінним, а й бідним. Парламентський запит 1954 року виявив, що 85% найбідніших сімей Італії жили південніше Рима. Селянин в Апулії, на південному сході Італії, міг очікувати в найкращому разі отримати половину платні такого самого селянина з провінції Ломбардія. Якщо за середній дохід на душу населення в Італії в той рік узяти 100, то для П’ємонту, заможної області на північному заході Італії, відповідником було б 174; а в Калабрії, на далекому півдні, — тільки 52.

Війна ще більше загострила історичну розділеність Італії: тимчасом як Північ, починаючи з вересня 1943 року, прожила близько двох років за німецького урядування й політичного опору, після чого її радикалізовані міста окупували армії союзників, південь Італії фактично опинився поза межами воєнних дій. Таким чином, соціальні й адміністративні структури в Меццоджорно, залишені фашистами, пережили неушкодженими безкровний переворот, коли на місці Муссоліні опинився один із його генералів. Відтепер до давніх політичних й економічних відмінностей між Північною та Південною Італією додалися разюче різні спогади про війну.

Через поразку післявоєнної аграрної реформи італійські уряди були змушені знайти новий підхід до проблематичного «Південного питання». У серпні 1950 року італійський парламент заснував Cassa per il Mezzogiorno — «Південний фонд», через який збіднілий Південь мав отримувати державну допомогу. Сама по собі ідея була не нова — спроби Рима боротися з бідністю та безнадійністю Півдня починалися щонайменше з реформаторських урядів Джованні Джолітті на початку ХХ століття. Але попередні зусилля давали мало плодів, а найефективнішим рішенням проблем південних італійців, так само як і від моменту народження сучасної Італії, була еміграція. Утім Cassa передбачала виділення набагато більших ресурсів, ніж будь-який попередній план, та мала кращі шанси на успіх, оскільки досить добре інтегрувалася в ключові політичні механізми нової італійської республіки.