Після війни. Історія Європи від 1945 року

На перший погляд, могло здатися, що австрійська відповідь на політичну нестабільність відрізнялася від італійської; зрештою, політичні розбіжності в Італії розділяли комуністів і католиків — таке протиставлення навряд чи могло б претендувати на визначення «постідеологічного»[183]. Але насправді обидва випадки були доволі схожі. Тольятті та його партію вирізняло те, яке значення в післявоєнні десятиліття вони надавали політичній стабільності — збереженню та зміцненню державних демократичних інститутів, навіть ціною власної репутації комуністів як революційного авангарду. Урядування в Італії також відбувалося через систему пільг і посад, дещо подібну до «пропорцу», хоча й із сильними відхиленнями на користь однієї сторони.

Якщо ціною, яку Італія сплатила за політичну стабільність, зрештою став нестерпний рівень публічної корупції, то ціна австрійців була не така відчутна, але не менш злоякісна. Один західний дипломат якось порівняв післявоєнну Австрію з «оперою, яку співають недоуки» — маємо сказати, доволі влучно. Після Першої світової війни Відень втратив свій raison d’être[184] як імперська столиця; під час нацистської окупації та Другої світової війни місто позбулося своїх євреїв, які становили значну частину його найбільш освічених та космополітичних мешканців[185]. Відколи в 1955 році росіяни пішли геть, Відень не мав навіть зіпсованого шарму розділеного Берліна. Мірилом надзвичайного успіху Австрії в подоланні свого неспокійного минулого насправді стало те, що для багатьох відвідувачів її найхарактернішою рисою була заспокійлива монотонність.

Утім за ідилічним фасадом «Альпійської республіки», що дедалі більше розквітала, Австрія теж була по-своєму корумпованою. Як і Італія, вона виборола свою нововіднайдену безпеку ціною національного забуття. Тимчасом як більшість інших європейських країн, особливо Італія, могли похвалитися бодай міфом про національний опір німцям-окупантам, австрійці не мали жодної можливості переконливо використати свій досвід війни в подібний спосіб. І на відміну від західних німців, їх ніщо не обмежувало в тому, щоб принаймні публічно визнати злочини, які вони скоїли або допустили. Цікаво, що Австрія нагадувала Східну Німеччину, і не тільки доволі одноманітним бюрократичним характером свого державного апарату. Обидві країни були довільними географічними витворами, чиє післявоєнне громадське життя спиралося на мовчазну згоду створити новий принадний національний образ для загального вжитку — з тією лише відмінністю, що в австрійському випадку це завдання вдалося виконати набагато успішніше.