Після війни. Історія Європи від 1945 року

Відповідно, як і в Четвертій французькій республіці та почасти з тих самих причин, Італією де-факто керували невиборні адміністратори, які працювали в центральному уряді або в одному з багатьох квазідержавних відомств. З огляду на цю обставину, яка очевидно суперечила демократії, історики ставилися до італійської політичної системи з певною зневагою. Можливості для хабарів, підкупу, корупції, політичного патронажу і просто грабунку були справді широкими і працювали насамперед на користь фактичної однопартійної монополії християнських демократів[182]. Однак під захистом такої системи Італійська держава та суспільство виявилися напрочуд стійкими до викликів — і нових, і тих, які вони успадкували. За мірками стандартів Канади чи Данії могло здаватися, що італійським державним службовцям у 1950-х роках бракувало непідкупності, а інститутам — прозорості. Але порівняно зі свавільним минулим країни чи з іншими державами європейського Середземномор’я, з якими традиційно порівнювали Італію, остання зробила дивовижний стрибок уперед.

За деякими важливими показниками становище Італії після війни можна було порівняти зі становищем Австрії. Обидві країни воювали на боці Німеччини і після війни відповідно постраждали (Італія сумарно виплатила 360 мільйонів доларів репарацій Радянському Союзу, Греції, Югославії, Албанії та Ефіопії). Так само як і Італія, Австрія була бідною і нестабільною країною, а її нещодавнє минуле навряд чи пророкувало післявоєнне відродження. Два основних політичних угруповання країни провели міжвоєнні роки в запеклому протистоянні. Більшість австрійських соціал-демократів уважали появу в 1918 році обрубаної Австрійської держави на руїнах Габсбурзької імперії економічною й політичною нісенітницею. На їхню думку, німецькомовні рештки старої дуалістичної монархії за логікою мали б возз’єднатися з іншими німцями шляхом Аншлюсу (союзу), і вони так і зробили б, якби пункти Версальських угод щодо самовизначення застосовувались послідовно.