Після війни. Історія Європи від 1945 року

У відповідь Хрущов розрубав берлінський «гордіїв вузол». Після зустрічі міністрів закордонних справ союзницьких держав у Парижі 6 серпня, коли чергову радянську ноту з погрозами укласти окремий мирний договір з НДР, якщо не буде знайдено рішення, відкинули, Москва наказала Східній Німеччині в буквальному розумінні провести межу, розділивши дві сторони раз і назавжди. 19 серпня 1961 року влада Східного Берліна відрядила солдатів та робітників на побудову розділової межі в місті. За три дні вони звели товсту стіну, достатню, щоб унеможливити випадкові пересування між двома половинами Берліна. У подальші тижні її зміцнили та зробили вищою. Додали прожектори, колючий дріт та охоронні блокпости; двері й вікна будинків, що прилягали до стіни, спочатку затулили, а потім заклали цеглою. Вулиці та площі розділили навпіл, а всі комунікації в розділеному місті підлягали жорсткому нагляду з боку поліції або ж були повністю припинені. У Берліні з’явився мур.

За офіційною версією, Захід був шокований. Упродовж трьох днів у жовтні 1961 року радянські й американські танки стояли один навпроти одного біля блокпоста, що розділяв їхні зони — одне з небагатьох сполучень, які ще залишалися. У такий спосіб влада Східної Німеччини випробовувала готовність західних держав захистити та відстояти своє право доступу до східної зони згідно з колишньою угодою між чотирма державами. Через непримиренну позицію місцевого американського військового командувача, який відмовився визнавати право Східної Німеччини на обмеження пересування союзників, совєти неохоче поступилися; у наступні тридцять років усі чотири окупаційні сили залишалися у своїх зонах, хоча обидві сторони фактично передали керівництво відповідними зонами місцевій німецькій адміністрації.

У кулуарах багато західних лідерів таємно відчули полегшення, коли з’явився мур. Упродовж трьох років існувала загроза того, що Берлін стане точкою спалаху міжнародного протистояння, так само як у 1948 році. Кеннеді й інші західні лідери в неофіційних розмовах погоджувались, що мур через Берлін — набагато краще рішення, ніж війна. Хай що говорилося на загал, мало хто із західних політиків міг і справді собі уявити, як вони просять своїх солдатів «померти за Берлін». Як спокійно зауважив Дін Раск (державний секретар Кеннеді), від муру була й користь: «Насправді існує ймовірність, що він полегшить вирішення берлінського питання».

Розв’язання Берлінської кризи показало, що дві Великі держави мали більше спільного, ніж вони часом визнавали. Тимчасом як Москва зобов’язалася більше не порушувати питання статусу союзників у Берліні, Вашингтон визнавав реальність східнонімецького уряду і не піддавався на тиск Західної Німеччини щодо ядерної зброї. Обидві сторони були зацікавлені в стабільності в Центральній Європі; але ще важливішим було те, що і США, і СРСР втомилися реагувати на вимоги та скарги своїх німецьких підзахисних з обох сторін. Перше десятиліття «холодної війни» дало німецьким політикам з обох боків розподільчої лінії безпрецедентні важелі впливу на їхніх покровителів у Вашингтоні та Москві. Великі держави боялися втратити довіру «своїх» німців та дозволили Аденаверу й Ульбріхту шантажувати себе, змушуючи до політики «невідступної присутності».