Після війни. Історія Європи від 1945 року

Таке бачення поділяли не всі. Серед меншості ті самі спостереження сприяли створенню рухів, які закликали до термінового ядерного роззброєння. Кампанія за ядерне роззброєння в Британії розпочалася в Лондоні 17 лютого 1958 року. Від самого початку вона безпосередньо відображала довгу традицію інакомислення британської радикальної політики: більшість її прихильників мали освіту, були ліваками й поділяли ідеї ненасильства, а їхні вимоги були спрямовані насамперед до їхнього власного уряду, а не росіян чи американців (обидві головні партії в Британії були переконані в потребі власного британського ядерного запобіжника, хоча наприкінці 1950-х років стало зрозуміло, що без американських ракет і підводних човнів британська бомба ніколи не зможе вразити ціль).

На піку свого піднесення, у 1962 році, Кампанія спромоглася мобілізувати 150 тисяч прихильників на участь у щорічному марші протесту до Центру атомної промисловості в Олдермастоні. Але британська кампанія, подібно до аналогічних рухів за роззброєння в Західній Німеччині та країнах Бенілюксу, зійшла нанівець у шістдесятих. Після підписання Договору про заборону випробувань ядерної зброї антиядерні активісти втратили актуальність; було дедалі складніше бодай трохи правдоподібно стверджувати, що Європі загрожує неминуче знищення, а нові теми витіснили роззброєння з програм радикалів. Навіть у Радянському Союзі ядерний фізик-дисидент Андрій Сахаров став менше непокоїтися через ризик неминучого ядерного голокосту й переключився, за його висловлюванням, «зі світових проблем на захист окремих людей».

Поза всяким сумнівом, більшість західних європейців, коли вони взагалі про це замислювались, підтримували ядерне роззброєння: опитування, проведені в 1963 році, показали, що італійці, зокрема, схвалюють ліквідацію ядерної зброї. Французи були дещо менш одностайні, тоді як думки німців і британців розділилися, хоча в обох випадках переважала чітка антиядерна більшість. Однак, на відміну від палких дискусій щодо роззброєння в 1920-х та на початку 1930-х років, ядерні питання в Європі збурювали людей не так сильно. Вони були надто абстрактними. Лише британці й (номінально) французи мали ядерну зброю, а серед усіх інших тільки меншість серед західнонімецького політичного істеблішменту прагнула її отримати.

Італійці, данці й нідерландці час від часу непокоїлися щодо присутності американських баз на своїй території, що наражало їх на небезпеку в разі війни. Але зброя, яка була джерелом занепокоєння, належала супердержавам; а більшість європейців цілком резонно дійшли висновку, що вони ніяк не можуть вплинути на рішення, ухвалювані в Москві та Вашингтоні. Щойно безпосередня загроза ядерної війни залишилася в минулому, через загострену ідеологізованість американської риторики часів «холодної війни» багато хто в Західній Європі навіть спромігся сказати собі, що робить Сполученим Штатам послугу, дозволяючи себе захищати. Тож замість того, щоб так чи інакше долучатися до дискусій стосовно роззброєння, вони дбали про свої власні домівки.