Трилогія смерті

Жодної відповіді не могло бути. Щось забряжчало внизу. Хтось там ліз нагору по драбині.

Чудовисько видало великий гучний шепіт:

— Ні!

І втекло через високий ґанок. Його ноги затупотіли по розхляпаних дошках. Пил посипався вниз, у ту соборну пітьму.

Чути було: той хтось усе ще лізе нагору. Слідом за Чудовиськом я подався до іншої, дальшої драбини. Востаннє озирнулося воно на мене. Його очі! Що? Що ж там було такого з його очима?

А були вони і такі, й не такі, і нажахані, й примирливі, на одну мить зосереджені, а на іншу — якісь збентежені. Ось його рука майнула в темному повітрі. Якусь мить я думав: зараз воно гукне, крикне, заверещить на мене. Але тільки чудний здушений видих зірвався з його уст. А далі я розчув чап-чалап униз по драбині: крок за кроком Чудовисько віддалялося від цього горішнього нереального світу до ще жахливіш нереального світу долішнього.

Спотикаючись, я подався слідом. Ногами я збивав порох і тиньк. Усе це сипалося, мов пісок, крізь такий собі велетенський пісочний годинник, накопичуючись там, далеко внизу, біля хрестильниці. Планки під моїми ногами торохтіли й хиталися. Вітер хляпав довкола мене всією соборною парусиною, от ніби велика пташина зграя лопотіла крильми, летючи у вирій, і з кожним кроком мене стрясало, мов що хотіло струснути мене додолу, і з кожним таким струсом чи то крик переляку, чи проклін виривався мені крізь зуби. «Боже мій! — думав я. — Я і він, той монстр, на одній драбині, тікаємо — а від кого?»

Я зиркнув угору. Ґарґульї розтали в пітьмі. Лишився я сам-один. Поночі спускаюсь та й міркую: «А що, як воно чигає на мене там, долі?»