Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Жодної відповіді не могло бути. Щось забряжчало внизу. Хтось там ліз нагору по драбині.
Чудовисько видало великий гучний шепіт:
— Ні!
І втекло через високий ґанок. Його ноги затупотіли по розхляпаних дошках. Пил посипався вниз, у ту соборну пітьму.
Чути було: той хтось усе ще лізе нагору. Слідом за Чудовиськом я подався до іншої, дальшої драбини. Востаннє озирнулося воно на мене. Його очі! Що? Що ж там було такого з його очима?
А були вони і такі, й не такі, і нажахані, й примирливі, на одну мить зосереджені, а на іншу — якісь збентежені. Ось його рука майнула в темному повітрі. Якусь мить я думав: зараз воно гукне, крикне, заверещить на мене. Але тільки чудний здушений видих зірвався з його уст. А далі я розчув чап-чалап униз по драбині: крок за кроком Чудовисько віддалялося від цього горішнього нереального світу до ще жахливіш нереального світу долішнього.
Спотикаючись, я подався слідом. Ногами я збивав порох і тиньк. Усе це сипалося, мов пісок, крізь такий собі велетенський пісочний годинник, накопичуючись там, далеко внизу, біля хрестильниці. Планки під моїми ногами торохтіли й хиталися. Вітер хляпав довкола мене всією соборною парусиною, от ніби велика пташина зграя лопотіла крильми, летючи у вирій, і з кожним кроком мене стрясало, мов що хотіло струснути мене додолу, і з кожним таким струсом чи то крик переляку, чи проклін виривався мені крізь зуби. «Боже мій! — думав я. — Я і він, той монстр, на одній драбині, тікаємо — а від кого?»
Я зиркнув угору. Ґарґульї розтали в пітьмі. Лишився я сам-один. Поночі спускаюсь та й міркую: «А що, як воно чигає на мене там, долі?»
Я так і похолов. Глянув униз.
«Якщо зірвусь і впаду, — подумалося, — то летітиму додолу з рік, поки не вдарюся об підлогу!» Якому святому помолитися б? Тільки одного-єдиного святого я знав. Тож його ім’я й зірвалося з моїх уст:
— Крамлі!
«Міцно тримайся! — мовив мені Крамлі, десь зі свого далекого далека. — Зроби шість глибоких вдихів!»
Усмоктав я скількись того повітря, але видихатися назад, із мого рота, воно чогось не хотіло. Геть прибитий, я глипнув на вогні Лос-Анджелеса, як гарно розпросторилися вони на ті свої чотириста квадратних миль світла й транспорту, і всі ж ті люди отам-о такі гарні, і так їх багато-пребагато, та жодного немає ось тутечки, аби допомогти мені спуститися… А вогні! Вулиці за вулицями, море світла!
І десь далеко-далеко, на самому краєчку світа, привидівся мені довгий темний приплив, як він накочується на недосяжний берег.
— Тіла… в буруні… — прошепотіла Констанс.
І це допомогло мені. Я заквапився вниз і знай рухався, із заплющеними очима, більш не позираючи у ту безодню, аж поки не ступив на підлогу, а там став чекати, що ось зараз на мене накинеться Чудовисько і схопить своїми ручиськами, аби вбити — не врятувати.
Але ніякого Чудовиська там не було. Тільки порожня хрестильниця, що зібрала з півпінти соборної порохні, та погаслі свічки, та ще дух ладану.
Востаннє подивився я нагору, на Нотр-Дам, репрезентований самим фасадом. Хоч би хто був той, хто ліз туди, мав вже досі й вилізти на дах.
Далеко звідси, за півконтиненту, юрба на Голготі розгулялася, мов футбольна команда на суботній вечірці.
«І.Х.! — подумав я. — Якщо ти не тут, то де?»
41
Ті, кого послано обшукати Голготу-Кальварію, шукали не дуже добре. Вони як прийшли сюди, так і пішли собі, й пагорб стояв безлюдний під зорями. Тут порядкував вітер, ганяючи порох поперед себе та довкола основ тих трьох хрестів, які, у своєму панівному становищі, почувалися так, ніби то саме навколо них і розбудувалася студія.
Я підбіг до підніжжя центрального хреста. Стояла така пітьма, що я нічого не міг розгледіти там нагорі. Тільки одблисками доходило сюди якесь світло з того далека, де Ірод Антипас правив, де Фріц Вонґ шалів-марив, а римляни марширували, великою пивною хмарою, від Гримерних до Судового майдану.
Хитаючись, торкнувся я хреста й гукнув наосліп:
— І.Х.!
Тиша.
Погукав знову, тремким голосом.
Повз мене тихо прошурхотіло невеличке перекотиполе.
— І.X.! — майже зарепетував я.
І тут нарешті зійшов до мене глас із небес.
— Нікого під таким іменем немає ні на цій вулиці, ні на цьому пагорбі, ані на цьому хресті, — сумовито промимрив голос із пітьми.