Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Та хоч би хто ти був, а злізь сюди, хай тобі абищо!
Я облапував хрест, вишукуючи якихось щаблів чи приступок та жахаючись пітьми надовкола.
— І як ти туди видерся?
— Є там драбина, і мене тут не прицвяховано. Просто тримаюсь за кілочки, та є ще якась підпірка для ніг. Тут, нагорі, так тихо-мирно. Іноді я тут постую-пісникую по дев’ять годин, за гріхи мої.
— І.Х.! — знову загукав я. — Я тут не встою. Мені страшно! Що ти там робиш?
— Спокутую всі свої сінники, свої пух та пір’я, в яких тільки качався-викачувавсяя, — мовив небесний голос І.Х. — Чи ж ти бачиш, скільки того пір’я падає додолу, мов сніг? Щодня, як тут одпрацюю, я йду на сповідь. Десять тисяч жінок маю відмолити. Подаю на сповіді всі точні мірки, де в котрої які сідниці чи перса, які в неї стогни-стогони, аж у панотця закипає під пахвами! Ну, хай я лазив вище шовкових панчіх, то хай і в духівника мого пульс так зачастить, щоб він аж комірця того свого кільцевого рвонув і розірвав. Ну, хай там як, а наразі я отут вишу і ніякої води не сколочу. Стережу ніч, а вона — мене.
— Вона й мене стереже, І.Х. Я боюсь темнот на алеях і в Нотр-Дамі, де я оце допіру лазив.
— Обходь те місце десятою дорогою! — несподівано люто мовив І.Х.
— А чому? Ти дивився на соборні вежі цього вечора? Бачив там щось?
— Ти просто не потикайся туди. Там небезпечно.
«Та вже й сам знаю», — подумав я. І запитав, зненацька роззирнувшись надовкола:
— А що ще ти бачиш, І.Х., за дня чи вночі, там нагорі?
I.X. швидко зиркнув десь туди, в густі тіні.
— А що, — притишено запитав він, — можна побачити в порожній студії, о такій пізній порі?
— Багато чого!
— Авжеж! — І.Х. крутнув головою на південь, на північ і знову назад. — Таки багато чого!
— А в ніч на Геловін, — понесло мене, — тобі не довелося бачити… — я кивнув головою на північ, якихось п’ятдесят ярдів од Голготи, — драбину на мурі? І чоловіка, котрий дерся туди?
І.Х. задивився на мур.
— Злива була тої ночі. — І.Х. підвів обличчя до неба, мов щоб відчути оту грозу. — Хто ж такий безклепкий, щоб полізти туди в грозу?
— А ти?
— Ні, — заперечив І.Х. — Мене навіть тут немає, цієї хвилини!
Він простер свої руки, вхопився за рамена, похилив голову й заплющив очі.
— І.Х.! — гукнув я. — Тебе дожидають у павільйоні № 7!
— Хай собі дожидають.
— А Христос прийшов саме вчасно, трясця тобі в печінки! Бо світ покликав. І Він явився!
— І ти віриш у все те патякання?
— Так! — Мене аж самого вразило, з якою пристрастю я вибухнув цим словом, щоб дійшло до його увінчаної терновим вінцем голови.
— Ну й дурень.
— Ні, я не дурень! — Спробував уявити, що сказав би Фріц, якби опинився тут, поруч, але ж на оцьому місці стояв тільки я сам-один, тож довелося мені сказати більше: — Це ж ми самі явилися, І.Х.! Ми, вбогі, дурні людські створіння. Але воно байдуже, хто явився: чи Христос, а чи ми самі. Світ, чи то Бог, потребував нас, щоб ми побачили світ і пізнали його. От ми й явилися! Але ж ми змішалися, забули, які ми невіри, то й не могли пробачити самим собі, що накоїли отакого безладу. Тож і явився Христос, після нас, аби сказати те, що ми й самі знати мали б: пробачайте! Робіть далі свою роботу. Отож Христова ява — то просто ми, тільки знову й знову. І ми продовжували являтися дві тисячі років, усе більше й більше нас, переважно потребуючи прощення самим нам. Та я б закляк навіки, якби не міг прощати самому собі всі ті дурні витівки, що я коїв у житті. Й оцієї хвилі ти висиш, почепившись отам, на дереві, сам себе ненавидячи, авжеж, ти там теліпаєшся, прицвяхований до хреста, лише тому, що ти сам себе жалієш, лише тому, що ти — свиноголовий дурний трагідраматичний ледачий гольтіпака! Тож злазь мені зараз-таки додолу, поки я не видерся туди до тебе та не поодкушував твої брудні кісточки!
Залунало щось таке, ніби зграя тюленів розгавкалася поночі. І.Х., закинувши голову назад, хапав повітря, аби мати чим висміятися.
— Ну й спічуху ти штурхонув, дарма що страхопуд!
— Та не бійся мене, пане-добродію! Себе самого бійся, Ісусе, св. Христе!
Тут якась ніби одинока крапля дощу впала мені на щоку.
Ні, не дощ. Я торкнув щоку пальцем, лизнув пучку. Солона.
А І.Х. нагорі, похилившись, витріщався на мене вниз.
— Боже! — він був по-справжньому приголомшений. — Ти справді вболіваєш!
— Свята правда. Та якщо я піду звідси, то сюди примчить Фріц Вонґ, із нагайкою!