Трилогія смерті

— Як не знайдеш мене тут, — сказала Констанс, умостившись за надвірним столиком для статистів і крутячи в руках пампушку, — то пошукай біля чоловічого спортзалу.

Самотою пірнув я в пітьму. Утікав від місць, куди всі тиснуться, де всі чогось шукають. Націлився я на таку місцину на території кіностудії, куди мене досі ще ні разу не заносило. Там зберігалися давно минулі дні. Ховався там зафільмований дух Арбутнота й, можливо, навіть я — хлопчак, котрий опівдні тиняється по студійних закапелках.

Отак я йшов.

І зненацька пошкодував, що лишив позаду те, що зосталося від сміху Констанс Реттіґан.

Пізнього вечора кіностудія розмовляє сама з собою. Якщо ви підете отими темними алеями повз будівлі, де редакторські кімнати на горішніх поверхах шепочуться, та ревуть, та горланять, та перемовляються-перебазікуються — до другої, чи й третьої, чи навіть до четвертої ранку, — то розчуєте, як у повітрі повз вас пролітають колісниці, чи як вітер жене пісок по занечищеній духами пустелі Бо Джеста, чи як курсує туди-сюди транспорт на Єлисейських полях, з усіма французькими клаксонами та лайливими вигуками, чи як Ніагара звергається зі студійних веж у кіноплівкові склепіння, чи як Барні Олдфілд, під час останньої втечі, жене свого перегонового автомобіля довкола Індіанаполіса під крики безликих юрб, а вже як пройдете трохи далі в тій пітьмі, то там хтось якраз спускає з ланцюга псів війни, й ви вчуєте, як трояндовими пуп’янками розпукуються Цезареві рани під його тогою, чи як Черчіль гвалтує повітря звуковими хвилями, десь тоді, як Баскервільська Собака валує понад вересовищами, а люди-сови невтомно трудяться протягом цих тінявих годин, бо віддають перевагу мувіолам і метеликовому мерехтінню екрана, й широкоплановому коханню, а не людям, котрі застрягли опівдні, мов на мілину сіли, ошелешені дійсністю, що там, за цими стінами. Це ж бо затяжне запівнічне зіткнення похованих голосів і втраченої музики, спійманих у часовій хмарі поміж будівлями й випущених із високих розчахнутих дверей чи вікон тоді, коли тіні режисерів-монтажерів зависають на блідих стелях, схилившись над закляттями. Тільки на світанку стишуються ті голоси й завмирає музика, бо тоді ті, які усміхаються з ножами в руках, вирушають нарешті додому, аби не зіткнутися з першим транспортом реалістів, який посиплеться о шостій ранку. І лиш як вкотре заходитиме сонце, знову пробудяться оті голоси й музика забринить ніжними акордами або зареве-заголосить какофоніями, коли світлячкове світельце з мувіольних екранів поплине по обличчях спостерігачів, запалюючи їм очі й підказуючи наявність бритв у їхніх піднятих пальцях…