Трилогія смерті

— Чому цей чоловік такий важливий для вас, що ви вдерлися сюди, аби зруйнувати моє життя? До цього останнього тижня я був багатий.

Констанс негайно намацала гаманець у себе в пелені. Її рука мишкою прослизнула до стільця праворуч і щось там лишила. Рікардо помітив це й похитав головою.

— Ах, ні, тільки не від тебе, люба Констанціє. Так, він зробив мене багатим. Але колись, багато років тому, ти зробила мене найщасливішим чоловіком на світі.

Рука моєї супутниці поплескала його руку, очі їй заблищали. Лопес підвівся й на якісь дві хвилини зник у кухні. Ми попивали наше вино й чекали, спостерігаючи, як вітер розчахує вхідні двері і як тоді вони шепочуть ночі: «Зачинено!». Коли Лопес повернувся, він обвів поглядом порожні столи й стільці, от ніби вони могли критично поставитися до його кепських манер — що він сідає біля клієнтів. Він обережно поклав перед нами невеличку світлину. Поки ми її розглядали, Лопес допивав своє вино.

— Знято дорожньою камерою торік. Один із наших кухарчуків надумався розважити своїх друзяк — придурок, правда ж? Два знімки за три секунди. Вони впали на підлогу. Чудовисько, як ви його називаєте, знищив ту камеру і порвав один знімок, гадаючи, що то була єдина світлина, а тоді вдарив нашого офіціанта, якого я тут-таки й звільнив. Як відшкодування ми запропонували клієнтові безоплатну вечерю й останню пляшку нашого найкращого вина. Усе залагодили. Але згодом я знайшов другу світлину під столом, куди вона залетіла, коли той чоловік горлав і бився. Як жаль, правда?

Констанс плакала.

— Оце такий він із лиця?

— О Боже! — мовив я. — Так.

Рікардо кивнув головою.

— Мені часто кортіло спитати його: «Пане, і навіщо вам життя? Чи сняться вам кошмарні сни, що ви вродливий? Хто ваша жінка? Чим ви заробляєте на прожиття, і чи воно життя — оте прожиття?» Але я ні разу нічого такого не спитав. Я тільки дивився на його руки, подавав хліб, наливав вино. Але бували такі вечори, коли він змушував мене подивитися йому в обличчя. Даючи мені чайові, чекав, щоб я підвів очі. А тоді посміхався тією посмішкою, що схожа на поріз бритвою. Чи ви бачили такі бійки, коли один із бійців чикає супротивника ножем, а рана розверзається, мов кривавий рот? Рот того бідолашного монстра дякував мені за вино, поки руки підносили чайові так високо, аби я неодмінно побачив його очі, ув’язнені в тій бійні обличчя, — очі, що мучилися, прагнучи вирватися на волю, і тонули у відчаї.

Рікардо закліпав очима й сховав фото до кишені.

Констанс утопила погляд у те місце на скатертині, де ще допіру лежала світлина.

— Я приїхала, щоб переконатися, чи знала того чоловіка. Хвала Богові — ні. Але, можливо, упізнаю його з голосу? Якогось іншого вечора?..

Рікардо пирхнув.

— Ні-ні. Усе зруйновано. Через одного дурного фана надворі перед дверми тієї ночі. За всі роки — єдиний раз, така здибанка, перестріч. Бо ж зазвичай о такій пізній порі на вулиці нікогісінько. І більше ніколи, я певен, він не повернеться. А мені доведеться переїхати до меншого помешкання. Пробачте такий егоїзм. Нелегко розпрощатися з двістідоларовими чайовими.