Трилогія смерті

— За Христа, — відказав І.Х. із належною скромністю. — То ви ж цього не забудьте!

— Та заберіть його нарешті звідсіля! Загримуйте! Перерва на обід! За годину щоб усі сюди! — прокричав Фріц і знову шпурнув монокль, мою медаль, мені в руки та й став, гірко задивившись на розжеврене вугілля, от ніби ладнався стрибнути туди й самоспалитись.

І весь цей час за всім стежила вовча зграя з потойбіччя за ямою: Менні лічив утрачені долари, в міру того як кожна хвилина падала сніговицею паперових грошей на спалення, а добрий док, зціпивши кулаки в кишенях, як тільки міг тамував сверблячку застосувати свій скальпель, а косметолог-ленінець усміхався, як і завжди, своєю перманентною усмішкою Конрада Вейдта, викарбованою в блідій-тонесенькій, мов шкірка дині, плоті довкола його підборіддя. Ото тільки й добра, що вони відвели свій сукупний погляд від мене, аби втопити його, жахливо-невідворотного й осудливо-вердиктного, в І.Х.

От ніби розстрільна команда вдарилася в нескінченну стрілянину.

I.X. хитався-коливався, мов від удару.

Ґрокові асистенти-гримери вже й підступили до І.Х., аби повести його геть, коли це…

Сталася подія.

Щось тихесенько засичало — от ніби одна-єдина крапля доїду впала на багаття.

Усі ми подивилися вниз… а тоді вгору…

На І.Х., який простер свої руки над жаром. Він зацікавлено розглядав свої зап’ястя.

Вони кровоточили.

— О Боже мій! — сказала Констанс. — Та зробіть щось!

— А що? — вигукнув Фріц.

— Зніміть сцену, — спокійно порадив І.Х.

— Ні, чорта з два! — гаркнув Фріц. — Таж Іоан Хреститель, з відтятою головою, мав ліпший вигляд, ніж оце ти маєш!

— Ну, тоді, — І.Х. кивнув головою туди, де стояли Станіслав Ґрок і док Філіпс, достоту веселий Панч і темний Апокаліпсис, — тоді, — сказав І.Х., — дозвольте їм зашити це й перев’язати — до моменту, коли ми будемо готові.

— І як у вас це виходить? — запитала Констанс, не зводячи очей із його зап’ясть.

— Відповідно до тексту. А ти, — сказав мені І.Х., — піди зроби щось корисне.

— І забери з собою оту жінку! — звелів Фріц. — Бо я її не знаю.

— Ба ні, таки знаєте, — заперечила Констанс. — Лагуна-Біч, четверте липня 1926 року.

— То було в іншій країні, в інший час! — загрюкнув Фріц невидимі двері.

— Так, — мовила Констанс і трохи помовчала. Млинець упав на сковорідку. — Таки було.

Док Філіпс підійшов до лівого зап’ястя І.Х. Ґрок — до правого.

І.Х. волів не дивитися на них, бо задивився на туман високо в небі.

Потім він обернув свої зап’ястя догори й так тримав їх, аби вони могли бачити, як його життя скрапує з тих свіжих стигматів.

— Обережно! — мовив він.

Я вийшов з освітленого кола. Маленька дівчинка пішла слідом за мною, мало-помалу знову стаючи жінкою.