Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Констанс висякалася в хустинку, підвелася, схопила Лопесову руку й щось туди тицьнула.
— І не пручайся! — наполягла вона. — Чудесний то був рік, двадцять восьмий. Час, коли я платила вродливому джиґоло. Лиши! — Він саме намагався вкласти гроші назад, у її пальці. — Кінець сеансу!
Рікардо тільки похитав головою та міцно притулив її руку до своєї щоки.
— Чи ж була та Ла-Джолла, і море, й чудова година?
— Плавання в бурунах щодня!
— Ах, так, юні тіла, теплий бурун…
Рікардо обцілував кожен її пальчик.
— А смак-аромат починається з ліктя! — сказала Констанс.
Рікардо видав такий смішок, мовби гавкнув. Констанс легенько вщипнула його за щоку й кинулася до дверей. Я ледве встиг їх відчинити перед нею.
Тоді я обернувся й задивився на той альков із маленькою лампою, письмовим столиком і картотечним бюрком.
Лопес простежив мій погляд і собі подивився туди.
Але Кларенсів портфель пропав — розтав у тій ночі, опинився в руках не тих людей.
«Хто ж тепер захистить Кларенса? — зчудувався я. — Хто врятує його від пітьми й подарує йому життя — хоча б до ранку?
Я? Нікчемний слабак, чию руку здолала двоюрідна сестричка, поклала на стіл?
Крамлі? Чи ж смію я попросити його, аби простирчав цілу ніч перед Кларенсовим бунгало? Піти й прокричати в Кларенсові двері? Ти пропав! Рятуйся! Утікай!»
Я не зателефонував Крамлі. І не поїхав кричати перед ґанком Кларенсового бунґало. Кивком голови я попрощався з Рікардо Лопесом і вийшов у ніч. Надворі плакала Констанс.
— Їдьмо звідси — хоч до чорта в зуби! — сказала вона.
Вона втирала очі непідхожою для цього діла шовковою хустинкою.
— Той клятий Рікардо. Змусив мене почутися старою. І та клята світлина того бідолашного безнадійного чоловіка.
— Так, те обличчя… — сказав я. І додав: — Сопвіз.
Адже Констанс стояла саме на тому місці, де кілька вечорів тому стояв Кларенс Сопвіз.
— Сопвіз? — спитала вона.
39
Ведучи машину, Констанс розтинала вітер своїм голосом:
— Життя — мов спідня білизна. Його теж слід міняти двічі на день. Цей вечір скінчився, і я хочу його забути.
Вона витрусила рештки сліз з очей, ще й зиркнула вбік, щоб побачити, як вони дощиком відлітають геть.
— Оце так я й забуваю. Отак позбуваюся пам’яті. Бачиш, як легко?
— Ні.
— А ти бачив тих дівуль, котрі мешкали на горішньому поверсі будинку, де й ти проживав кілька років тому? Як після великої гульні в ніч на суботу вони викидали свої нові сукні з даху, аби всім довести, які вони багаті, що їм начхати, що завтра ще кращі куплять? Яка велика омана: поскидали з себе та й повикидали сукні, а тоді стоять, гладкими чи худими сідницями світячи, о третій ранку на даху та й видивляються на цілий сад суконь, як вони шовковими пелюстками летять за вітром, падаючи на безлюдні двори та вулиці. Правда?
— Так!
— Оце ж і я така. Цей вечір, «Браун-Дербі», того бідолашного сучого сина — усе це, разом із моїми слізьми, я викидаю геть!
— Цей вечір ще не сплив. І ти не могла забути оте обличчя. Впізнала ти Чудовисько чи ні?
— Господи Ісусе. Ми з тобою опинилися на межі першого справді великого бою важковаговиків. Відступись!
— То ти таки впізнала його?
— Його неможливо розпізнати.
— Він має очі. А очі не змінюються.
— Відступись! — верескнула вона.
— О’кей, — буркнув я. — Відступився.
— Ото ж бо, — і ще чимало сліз полетіло крихітними кометками геть. — Тепер я знову тебе люблю, — вона розцвіла усмішкою, яку роздмухував вітер; потік повітря, перевалюючись через вітрове скло, і так і сяк то упорядковував, то куйовдив їй коси, даруючи обом нам ніби якусь холодну купіль.
А від тієї усмішки немов усі кісточки в моєму тілі порозсипалися. «Боже, — подумав я, — та невже ж вона всякчас перемагала, щодня, всеньке своє життя, отими своїми устами, та ще тими зубами, та ще й отими великими удавано-невинними очима?»
— Атож! — засміялася Констанс, прочитавши мої думки. — І глянь сюди! — сказала ще.
Вона різко зупинилася перед студійними ворітьми. І на довгу хвильку задивилася вгору.
— Ах, Боже мій, — мовила вона нарешті. — Ніяка це не лікарня. Це місцина, куди приходять великі, завбільшки зі слона, ідеї, аби тут померти. Такий собі цвинтар для божевільних.
— Цвинтар отам, за муром, Констанс.