Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Мені спадає на думку, що люди, до яких ти звертався за інвестиціями, найняли його, щоби порозпитувати — просто аби налякати тебе трохи і змусити грати за правилами.

— Мерлю, невже ти гадаєш, що я настільки дурний, що витрачатиму купу часу на пошук інвесторів, доки не переконаюся, що справді є в що вкладати гроші? Я ні з ким не розмовляв про це, окрім тебе, і гадаю, що ні з ким і не буду. Як думаєш, ким він може бути? Чого він хотів?

Я похитав головою, але тоді пригадав ті слова на тарі.

Чому б і ні?

— Він також запитував, чи не чув я від тебе про місце під назвою Амбер.

Коли я говорив це, Люк подивився у дзеркало заднього виду і різко шарпнув кермо, щоб вписатися у раптовий поворот.

— Амбер? Ти жартуєш.

— Ні.

— Дивно. Певно, це збіг...

— Що?

— Я чув згадку про казкове місце під назвою Амбер минулого тижня. Але я ніколи про це не розмовляв. То було просто п’яне базікання.

— Хто? Хто про нього згадував?

— Знайомий художник. Справжній псих, але дуже талановитий хлоп. Прізвище Мелман. Мені подобається його стиль, тож я купив кілька картин. Востаннє, коли я був у місті, то заскочив до нього — подивитися, чи нема нових творінь. Нових картин не було, але я все одно затримався в нього до ночі. Ми пили, базікали і курили щось із його запасів. Він уже був добряче під кайфом і почав теревенити про магію. Не про фокуси з картами, ні. Про ритуали, розумієш?

— Ага.

— Так от, через певний час він перейшов до практики. Якби я не був п’яним як чіп, то міг би заприсягнутися, що все спрацювало — що він левітував, заклинав язики полум’я, викликав і проганяв низку монстрів. Він точно підсипав мені ЛСД. Але чорт забирай! Усе здавалося таким реальним.

— Он як?

— У будь-якому разі, — продовжував Люк, — він згадував щось на кшталт міста-архетипа. Не можу стверджувати, що воно не було Содомом, Гоморрою чи Камелотом — адже всі ці слова вживалися. Але Мелман назвав те місце Амбером і казав, що ним керує напівбожевільна сімейка, а саме місто заселене їхніми байстрюками і людьми, предків яких перенесено з інших країв багато років тому. Тіні родини і міста, імовірно, фігурують в основних легендах чи що там він мав на увазі. Не казатиму напевно, чи не говорив він метафорами, адже Мелман полюбляє їх. Та й що він узагалі мав на увазі... Але саме у нього вдома я і чув згадку про це місце.

— Цікаво, — зауважив я. — Мелман мертвий. Його помешкання згоріло кілька днів тому.

— Я не знав про це, — Люк знову зиркнув у дзеркало. — Ви були знайомі?

— Я зустрівся з ним після того, як ти поїхав з міста. Кінскі розповідав, що Джулія бачилася з ним, тож я заскочив до того хлопа, аби дізнатися, що він може розповісти про Джулію. Розумієш... Джулія мертва.

— Як це трапилося? Я ще минулого тижня бачив її.

— Дуже дивно. Її вбила якась чудернацька тварина.

— Господи!

Люк різко загальмував і з’їхав з дороги на широкий виступ ліворуч, що закінчувався крутим, порослим деревами урвищем. Понад деревами я міг розгледіти крихітні вогники міста, що миготіли вдалині.

Він вимкнув двигун і фари. Витягнув з кишені кисет «Дургем» і взявся скручувати цигарку. Я помітив, що він дивиться вперед і вгору.

— Ти доволі часто дивився у дзеркальце.

— Так, — відказав Люк. — Я майже впевнений, що ледь не цілу дорогу від «Гілтона» нас переслідувала машина. Практично весь час вона трималася на кілька поворотів позаду. А тепер, здається, зовсім зникла.

Він запалив цигарку і прочинив дверцята.

— Подихаймо трохи свіжим повітрям.

Я вийшов за ним, і ми кілька секунд стояли, вдивляючись у широкі простори. Місячне світло було настільки яскравим, що дерева біля нас відкидали тіні. Люк кинув цигарку і розтоптав її.

— Лайно! — вигукнув він. — Усе заходить надто далеко! Я знав, що Джулія бачилася з Мелманом, ясно? Я прийшов до неї тієї ночі, коли вийшов від нього, розумієш? Я навіть передав невеликий пакунок, який він просив.

— Карти, — сказав я.

Він кивнув.

Я витягнув їх з кишені і показав Люку. Той блимнув на карти у тьмяному світлі і знову кивнув.

— Саме ці карти, — погодився він, а тоді додав: — Вона досі подобалася тобі?

— Гадаю, так.

— От дідько, — зітхнув він. — Гаразд. Є дещо, про що я змушений буду розповісти тобі, старий друже. І не все буде приємним. Дай мені хвилинку зібратися з думками. Щойно ти створив для мене одну велику проблему — або я сам її створив, бо надумав дещо зробити.

Люк копнув по купці гравію — і камінці з гуркотом покотилися з кручі.

— Гаразд, — почав він. — По-перше, дай мені ті карти.

— Навіщо?

— Я порву їх на конфеті.

— Ага, вже. Навіщо?

— Вони небезпечні.

— Я це знаю. Триматиму їх у себе.

— Ти не розумієш.

— То поясни.

— Це не так просто. Я маю вирішити, що розповідати тобі, а що — ні.

— Чому б не розповісти все?

— Не можу. Повір...

Я впав на землю, щойно почув перший постріл, який рикошетом відбився від валуна праворуч від нас. А Люк — ні. Він побіг зиґзаґом до дерев, що скупчилися ліворуч, — і там прогриміло ще два постріли. Люк щось тримав у руці, а тоді підняв.

Люк вистрелив тричі. Наш ворог — один раз. Після другого Люкового пострілу я почув стогін. Звівшись на ноги й стискаючи в руці камінь, я побіг до друга. Після його третього пострілу я почув, як тіло впало.