Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
5
У світлі пізнього пообіддя, пробігаючи вулицею, я спинився біля своєї машини. Мені ледве вдалося її упізнати. Автомобіль вкривали пил, попіл і водяні патьоки. То скільки ж мене не було? Я не намагався вирахувати часового коефіцієнта між там і тут, але машина мала такий вигляд, неначе вона простояла під відкритим небом понад місяць. Проте вона видавалася неушкодженою. Її не розтрощили і...
Я перевів погляд з капота вгору. Будівлі, де розташовувалася компанія «Склади Брута» і мешкав покійний Віктор Мелман, більше не існувало. На розі височів тільки обгорілий і зруйнований каркас споруди. Вціліли ще дві стіни. Я попрямував туди.
Наближаючись, я розглядав те, що лишилося. Обвуглені рештки будівлі — остиглі та непорушні. Сірі смуги та напівпрозорі кола кіптяви свідчили, що вода, яку вилили пожежники, уже встигла випаруватися. Запах попелу здавався слабким.
«Невже це я розпочав пожежу, з того вогника у ванній?» — запитував себе. Але ж моє полум’я було маленьким і мало чіткі межі. Жодних ознак поширення також не спостерігалося.
Доки я розглядав руїни, повз мене прошмигнув хлопчисько на зеленому велосипеді. За кілька хвилин він повернувся і зупинився за десять футів від мене. На вигляд йому було років десять.
— Я бачив це, — заявив він. — Я бачив, як воно горіло.
— А коли це трапилося? — запитав я.
— Три дні тому.
— Чи відомо, як почалася пожежа?
— Щось на складі, щось легко...
— Легкозаймисте?
— Ага, — погодився він і беззубо всміхнувся. — Певно, підпал. Щось там зі страхуванням.
— Справді?
— Угу. Тато казав, що справи у них, певно, йшли кепсько.
— Таке часто трапляється, — мовив я на те. — Чи ніхто не постраждав від пожежі?
— Кажуть, що художник, який мешкав нагорі, засмажився живцем, бо ніхто його не може знайти. Але й кісток нема. Гарна видалася пожежа. Довго горіла.
— А це трапилося вдень чи вночі?
— Уночі. Я дивився звідтіля, — він вказав назад через дорогу — у напрямку, звідки я прийшов. — Багацько води вилити довелося.
— А ти не бачив, щоб хтось вибігав з будівлі?
— Ні, — відказав малий. — Я почав дивитися вже після того, як вона добряче вигоріла.
Я кивнув і повернувся до машини.
— Як гадаєте, у тій пожежі набої вибухнули б, правда? — запитав він.
— Так, — відказав я.
— Але цього не трапилося.
Я розвернувся.
— Що ти маєш на увазі?
Він уже порпався в кишені.
— Ми з друзями гралися тут учора, — пояснив він, — і знайшли жменьку патронів.
Він розкрив долоню і показав кілька металевих предметів. Коли я рушив до нього, хлопчик присів навпочіпки й поклав один із набоїв на тротуар. Раптом він простягнув руку, схопив найближчу каменюку та замахнувся.
— Ні! — заволав я.
Каменюка вдарила гільзу, але нічого не трапилося.
— Ти ж міг так поранитися... — почав я, але він мене перервав.
— Та нє. Це гівно нізащо не вибухне. Ту рожеву штуку навіть підпалити неможливо. Маєте сірник?
— Рожева штука? — перепитав я, коли хлопчик забрав камінця, демонструючи розбиту гільзу й тоненький потічок рожевого порошку.
— Ось це, — вказав він. — Дивно, правда? Я гадав, що порох — сірий.
Я став навколішки і доторкнувся до речовини. Розтер її між пальцями. Понюхав. Навіть скуштував. Але не міг сказати, що це в біса таке.
— Гадки не маю, — відказав малому. — Навіть не горить, кажеш?
— Нєа. Ми насипали трохи на газетку і підпалили. Воно розплавилося та витекло, ось і все.
— А маєш кілька запасних?
— Ну... так.
— Я дам тобі за них бакс, — запропонував я.
Він знову вищирився беззубим ротом, щойно його рука зникла в кишені джинсів. Я прогнав Фракір по дріб’язку з усіляких Тіней і витягнув з купи долар. Забравши гроші, малий дав мені два посмуговані сажею патрони калібру .30-30[21].
— Дякую, — сказав він.
— Прошу. Тут є ще щось цікаве?
— Нєа. Решта — тільки попіл.
Я сів у машину і поїхав. Відігнав її до першої ж автомийки, адже двірники тільки розвозили бруд по вітровому склу. Доки гумові мацаки тягнулися до мене крізь море піни, я перевірив, чи лишилася в мене коробка з сірниками, яку дав Люк. Лишилася. Добре. Я бачив на вулиці таксофон.
— Вітаю. Мотель «Нью-Лайн», — відповів молодий чоловічий голос.
— Кілька днів тому у вас зупинявся Лукас Рейнард, — сказав я. — Хочу дізнатися, чи не залишав він для мене повідомлення. Мене звати Мерль Корі.
— Хвилинку, — пауза. Шурхіт. А тоді: — Так, лишав.
— Про що там ідеться?
— Це запечатаний конверт. Мені б не хотілося...
— Гаразд, я заїду.
Я знайшов власника голосу за столом у вестибюлі. Представився і попросив конверт. Адміністратор, худорлявий блондин з колючими вусами, з хвильку дивився на мене, а тоді мовив:
— Ви побачитеся з містером Рейнардом?
— Так.
Він відкрив шухлядку і витягнув маленький, але пухкий коричневий конверт. На ньому було зазначено ім’я Люка і номер його кімнати.
— Він не залишив нам адреси, — пояснив адміністратор, відкриваючи конверт. — Прибиральниця знайшла цей перстень на поличці у ванній, коли він уже виїхав. Передасте йому?
— Звісно, — відказав я, взявши перстень.
Я вмостився ліворуч, у зоні відпочинку. Перстень, прикрашений синім каменем, виблискував рожевим золотом. Я не міг пригадати, чи бачив його на руці Люка. Я вирішив поносити перстень, доки не віддам його Люку, тож надів прикрасу на підмізинний палець лівої руки — вона бездоганно сіла.
Я розгорнув лист, написаний на готельному бланку, і прочитав:
Мерлю,
Прикро, що не вдалося повечеряти. Я чекав.
Сподіваюся, все гаразд. Зранку я їду до Альбукерке.
Лишуся там на три дні. Потім до Санта-Фе ще на три.
В обох містах зупинятимуся у «Гілтоні». Хотів би про дещо з тобою поговорити. Будь ласка, вийди на зв’язок.