Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Тож я промовив єдине слово на тарі й потер зап’ястя. Попередження припинилися. І хоча решта мандрівки минула без жодних пригод, поведінка Фракір непокоїла мене. Та я знав, що іноді трапляється й хибна тривога, закладена в саму суть нервової системи. Я дивився на червоний глинистий сланець, на червоно-жовті смуги землі обабіч нього, на мости понад ярами, далекі гори й близькі схили, поцятковані їстівними соснами, — і міркував. Б? Невже Б десь тут, причаївся, спостерігає і вичікує? А якщо й так, то чому? Чи не могли б ми просто посидіти за келихом пива й обговорити проблему? Певно, це ґрунтується на якомусь непорозумінні.

Я, звісно, підозрював, що справа зовсім не в непорозумінні. Але було б значно комфортніше просто знати, що відбувається, навіть якщо не можна всього й одразу владнати. Я б навіть за пиво заплатив.

Світло призахідного сонця злилося з яскравими спалахами на снігових вершинах Санґре-де-Крісто[23], коли ми в’їхали до міста. Тіні ковзали сіро-зеленими схилами. Більшість будинків були вкриті штукатуркою. Коли я вийшов з автобуса перед готелем «Гілтон», то здавалося, що температура впала градусів на десять порівняно з Альбукерке. А втім, я ж піднявся на дві тисячі футів та на годину і ще п’ятнадцять хвилин наблизився до вечора.

Я зареєструвався і знайшов свій номер. Спробував зателефонувати Люку, але відповіді не було. Узяв душ і переодягнувся у змінне вбрання. Ще раз зателефонував до кімнати друга, але без відповіді. Я зголоднів і сподівався повечеряти з Люком.

Відшукавши бар, я вирішив пожлуктити трохи пива, а потім знову спробувати зв’язатися з Люком. Сподіваюся, нічого романтичного на ніч він не запланував.

Містер Бразда, до якого я підійшов у вестибюлі, щоб уточнити дорогу, виявився менеджером. Він розпитав про мою кімнату, ми обмінялися кількома дотепами, і він показав на коридор, що вів до кімнати відпочинку. Я рушив у тому напрямку, але не дійшов до кімнати.

— Мерлю! Що ти в дідька лисого тут робиш? — долинув знайомий голос.

Я обернувся і побачив Люка, який щойно зайшов до вестибюля. Спітнілий і усміхнений, вбраний у запилюжену військову форму і черевики, він стояв із капелюхом на голові й патьоками бруду на обличчі. Ми потиснули один одному руки, і я мовив:

— Я хотів поговорити з тобою. А ти що, пішов у військо добровольцем?

— Ні, я весь день блукав біля Пекоса[24], — відповів Люк. — Завжди гуляю там, коли буваю в Санта-Фе. Це чудово.

— Треба буде і мені якось спробувати, — сказав я. — Здається, сьогодні моя черга платити за вечерю.

— Так і є, — погодився Люк. — Дай-но тільки заскочити в душ і переодягнутися. Зустрінемося в барі за п’ятнадцять-двадцять хвилин, згода?

— Звісно. Бувай.

Я рушив далі по коридору і відшукав потрібне місце. То була тьмяна прохолодна зала середнього розміру, ще й вельми людна. Вона поділялася на дві пов’язані між собою кімнатки з низькими, зручними на вигляд стільцями і маленькими столиками.

Молода пара щойно залишила кутовий столик ліворуч від мене і, тримаючи напої в руці, пішла слідом за офіціанткою до сусідньої обідньої зали. За тим столиком вмостився я. Невдовзі підійшла офіціантка, і я замовив пиво.

Кілька хвилин по тому, коли я посьорбував пиво, дозволивши мозку блукати химерним плетивом подій останніх днів, я зауважив, що одна з постатей, що вешталися навколо, більше не метушилася. Вона зупинилася збоку від мене — достатньо далеко, щоб я міг зауважити її присутність лише краєм ока.

Людина тихо мовила:

— Даруйте. Можна дещо запитати?

Я повернув голову і побачив низенького, худорлявого іспанця, волосся й бороду якого вже помережала сивина. Він був непогано вбраним і чепурним, що видавало в чоловікові місцевого бізнесмена. Гість усміхнувся, оголивши надламаний передній зуб, — лише на мить, ніби щоб продемонструвати знервованість.

— Мене звати Ден Мартінес, — сказав він, не пропонуючи потиснути руки. Він зиркнув на стілець навпроти мене. — Чи можу я присісти на хвилинку?

— Навіщо? Якщо ви щось продаєте, то мені це нецікаво. Я чекаю на одну людину і...

Він похитав головою.

— Ні, нічого такого. Я знаю, що ви чекаєте на одну людину — на містера Лукаса Рейнарда. Власне, це щодо нього.

Я вказав йому на стілець.

— Гаразд. Сідайте і ставте своє запитання.

Він так і зробив, зчепивши руки і поклавши їх на стіл між нами, потім нахилився вперед.

— Я краєм вуха почув вашу розмову у вестибюлі, — почав він, — і у мене склалося враження, що ви непогано його знаєте. Чи могли б ви сказати, наскільки давно ви знайомі?

— Якщо це все, що вам потрібно знати, — відказав я, — то приблизно вісім років. Ми разом ходили до коледжу, а тоді кілька років працювали на одну компанію.

— «Ґранд Дизайн», — констатував він. — Комп’ютерна фірма із Сан-Франциско. А до коледжу ви не були знайомі?

— Здається, вам і самому чимало відомо, — зауважив я. — Чого ви все ж таки хочете? Ви що, якийсь коп?

— Ні, — заперечив він, — нічого такого. Запевняю вас, я не намагаюся втягнути вашого друга в халепу. Я лише прагну трохи розібратися з власними клопотами. Дозвольте запитати...

Я похитав головою.

— Халяви більше не буде, — відказав я. — Я не розмовляю з незнайомцями про друзів без достатньої на те причини.