Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Звісно, дивував. Але він поважав мою замкнутість, і я платив йому тією самою монетою. Ви б сказали, що ми уклали тактичну угоду не обговорювати цих питань.

— Як ви з ним познайомилися?

— Ми обидва були першокурсниками, багато предметів у розкладі збігалися.

— І ви обидва були чужинцями в тому місті, не мали друзів. Ви заприятелювали від самого початку?

— Ні. Попервах ми заледве один з одним говорили. Він був для мене зарозумілим виродком, який вважає себе в десять разів кращим за будь-якого свого знайомого. Він мені не подобався, а я йому — ще більше.

— Це ж чому?

— Бо так само він думав про мене.

— Отже, ви лише поступово зрозуміли, що помиляєтеся?

— Ні. Ми обидва мали рацію. Ми познайомилися, коли намагалися вивести один одного на слизьке. Коли я робив щось, якщо можна так сказати, вражаюче, він прагнув обійти мене. І навпаки. Тож ми займалися одними і тими самими видами спорту, зустрічалися з одними і тими самими дівчатами, намагалися перевершити один одного в оцінках.

— І?..

— Поступово у процесі цього змагання ми, схоже, пройнялися один до одного повагою. Коли ми вдвох увійшли в олімпійський фінал, щось трапилося. Ми стали плескати один одного по спині, сміятися, а потім разом повечеряли і пробазікали всю ніч. Люк сказав, що чхати хотів на Олімпійські ігри, я теж зі свого боку зізнався, що байдужий до них. Він сказав, що просто хотів довести, що кращий за мене, а тепер йому на це наплювати. Він вирішив, що ми обидва вельми вправні хлопці, і хай так і буде. Я відчував те саме і сказав йому про це. Відтоді ми й стали друзями.

— Ясно, — сказав Білл. — Це своєрідний різновид дружби. Ви друзі лише у певних сферах.

Я зареготав і ковтнув пива.

— Хіба у решти не так?

— Зазвичай саме так усе й починається. Іноді такі стосунки тривають і надалі. У цьому немає нічого неправильного. Просто ваша дружба видалася мені дещо особливішою, ніж у решти.

Я повільно кивнув.

— Може, й так.

— Хоча це все одно якась нісенітниця. Двоє хлопців, що стали такими близькими друзями, — і ніколи не розповідають про своє минуле.

— Певно, ви маєте рацію. І що це означає?

— Ти ж не звичайна людина.

— Ні.

— У мене також певні сумніви щодо Люка.

— А хто він тоді?

— Це вже твоя парафія.

Я кивнув.

— Окрім цього, — продовжив Білл, — мене ще дещо непокоїть.

— Що саме?

— Цей Мартінес... Він переслідував вас до самих нетрів, зупинився, коли зупинилися ви, підкрався — і лише тоді відкрив вогонь. Кого він вистежував? Вас обох? Тільки Люка? Чи тільки тебе?

— Не знаю. Я не впевнений, кому мала дістатися перша куля. Потім він уже стріляв у Люка — бо той відкрив вогонь у відповідь, і Мартінес захищався.

— Саме так. Якби він був Б або ж його агентом, навіщо йому було б витрачати час на ту розмову з тобою в барі?

— У мене таке враження, ніби вся розмова була лишень своєрідним приводом запитати, чи знає щось Люк про Амбер.

— А твоя реакція ще більше, ніж твоя відповідь, змусила його повірити, що знає.

— Тоді, мабуть, Люкові щось відомо — зважаючи на те, що він сказав мені наприкінці. Гадаєте, це було полювання на когось із Амбера?

— Можливо. А Люк, бува, не амберит?

— Я ніколи не чув про когось схожого на нього, коли бував там після війни. А генеалогічних лекцій я вислухав удосталь. Мої родичі дуже нагадують гурток швачок-пліткарок: коли доходить до упорядкування подібних штук, вони далеко не такі акуратні, як мешканці Хаосу. Вони навіть не можуть визначитися, хто з них старший, бо дехто народився в інших часових потоках. Однак вони дуже прискіпливі...

— Хаос! Ось воно! У тебе ж і з родичами по тій лінії не все гаразд? Що як?..

Я похитав головою.

— Не варіант. Про тамтешні родини я знають навіть більше, ніж про амберські. Гадаю, мені відомо про всіх, хто вміє маніпулювати Тінню й мандрувати нею. Люк до таких не належить і...

— Зажди! При тих Дворах також є люди, що вміють мандрувати Тінню?

— Так. Або ж залишатися на одному місці і перетягувати речі з Тіні до себе. Своєрідний обмін...

— Я гадав, вам треба пройти Лабіринтом, щоб отримати цю силу.

— У Дворах є своєрідний аналог, що називається Лоґрус. Такий собі хаотичний лабіринт. Він постійно змінюється. Дуже небезпечний. Може на деякий час навіть розбалансувати свідомість. Невесело.

— Ти пройшов його?

— Так.

— Ти також пройшов і Лабіринт?

Я облизав губи, пригадуючи.

— Так. Трясця, він ледь не вбив мене. Сухай гадав, що я провалюся, але Фіона стверджувала, що з її допомогою я впораюся. Я був...

— Хто такий Сухай?

— Майстер Лоґрусу. А ще мій дядько. Йому здавалося, що Лабіринт Амбера та Лоґрус Хаосу — несумісні, тому я не зможу втримати в собі обидвох образів. Рендом, Фіона та Джерард спустилися зі мною вниз і показали Лабіринт. Я зв’язався з Сухаєм і дав йому поглянути на нього. Майстер сказав, що це протилежні одна одній речі, тож мене або буде знищено, або Лабіринт спробує видерти з мене образ Лоґрусу, хоча перше ймовірніше. Проте Фіона запевнила, що Лабіринт може охопити все, навіть Лоґрус, і що, як вона зрозуміла, Лоґрус має здатність обходити все, навіть Лабіринт. Тож вони дійшли висновку, що вирішувати мені, а я знав, що мушу пройти його. Так я і зробив. Мені все вдалося, тож я досі спираюся і на Лоґрус, і на Лабіринт. Сухай визнав, що Фі мала рацію, і стверджував, що це через моє змішане походження. Фі не погоджувалася, хоча...