Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я знайшов свою люльку, набив її і закурив. Ми зачекали хвилин з п’ятнадцять, але ніхто не прийшов.

Врешті Білл підвівся і випростався.

— Хибна тривога, — усміхнувся він.

— Твоя правда.

Він знову рушив, і я підлаштувався під його кроки.

— А ще мене непокоїть та леді Джасра, — продовжував Білл. — Ти казав, що вона ніби перенеслася через Козир, а крім того, мала в роті жало, яким уразила тебе наповал?

— Саме так.

— Чи зустрічав ти кого-небудь схожого на неї?

— Ні.

— Маєш якісь здогади?

Я похитав головою.

— А як щодо метушні навколо Вальпургієвої ночі? Здається, вона надзвичайно важлива для того психопата. Багато адептів примітивних релігій наділяли особливим значенням зміну сезонів. Але Б видається надто організованим, аби бути душевно хворим. А ось щодо іншого...

— Мелман вважав, що це важливо.

— Так, але він був схибленим на езотериці. Мене б радше здивувало, якби така закономірність не спала йому на думку, навмисно чи ні. Але ж він визнав, що його володар ніколи не підтверджував такого здогаду. Це ж його власна ідея. Щоправда, у тебе є певні фонові знання. Чи справді можна здобути якусь особливу силу, якщо вбити людину твоєї крові в особливий час року?

— Я про таке не чув. Але, звісно, існує багато такого, чого я не знаю. Я ще дуже молодий порівняно з більшістю чарівників. Але куди ти намагаєшся зайти цим шляхом? Ти не вважаєш його божевільним, але водночас відкидаєш версію з Вальпургієвою ніччю.

— Не знаю. Просто міркую вголос. Обидві версії видаються мені хисткими, ось і все. До речі, Французький іноземний легіон 30 квітня дозволяв усім напиватися, а потім іще давав кілька вихідних, щоб протверезіти. То була річниця битви при Камероні, один із найбільших тріумфів[32]. Однак сумніваюся, що і це має стосунок до справи.

Він трохи помовчав.

— І до чого тут сфінкс? — раптом запитав він. — Чому Козир переносить тебе в місце, де ти мусиш відгадувати дурні загадки, бо інакше тобі відкусять голову?

— У мене таке відчуття, що передбачалося радше останнє.

— Я теж так подумав. Але все одно це дивно. Знаєш що? Ладен закластися, що вся колода веде до таких ось пасток.

— Можливо.

Я поклав руку в кишеню й доторкнувся до Козирів.

— Облиш їх, — сказав Білл. — Не треба нам шукати проблем. Може, варто закинути ті Козирі подалі, хоча б ненадовго. Що як сховати їх до сейфу, який стоїть у кабінеті?

Я розсміявся.

— Сейфи не такі вже й безпечні. Ні, дякую. Нехай карти будуть зі мною. Має ж бути спосіб перевірити їх без особливого ризику.

— Це ти експерт у таких питаннях. Однак скажи: чи може що-небудь прослизнути з карти до нас без твоєї участі?

— Ні. Так вони не працюють. Для роботи з картами необхідна увага. Майже вся.

— Це уже щось. Я...

Він знову озирнувся: хтось наближався. Я мимоволі зігнув пальці.

А тоді почув, як Білл гучно зітхнув.

— Усе гаразд, — мовив він. — Я знаю його. Це Джордж Генсен, син чолов’яги, ферма котрого розташована перед нашою. Привіт, Джордже!

Постать, що наближалася до нас, махнула рукою. То був юнак середнього зросту й кремезної статури. Мав волосся піщаної барви, носив лівайси та футболку з «Ґрейтфул Дед»[33]. А з кишені в нього стирчала пачка цигарок. На вигляд йому було трохи за двадцять.

— Привіт, — відказав він, підходячи ближче. — Класний деньок, правда?

— Це точно, — відгукнувся Білл. — Тому ми й гуляємо, а не стирчимо вдома.

Джордж перевів погляд на мене.

— От і я так, — сказав він, випнувши зуби над нижньою губою. — Справді чудовий день.

— Це Мерль Корі, він гостює в мене.

— Мерль Корі, — повторив Джордж і простягнув мені руку. — Привіт, Мерлю.

Я потиснув її. Долоня юнака була трохи вологою.

— Упізнаєш прізвище?

— Гм... Мерль Корі, — промимрив він.

— Ти знав його батька.

— Справді? Ох, звісно!

— Сема Корі, — завершив Білл і зиркнув на мене через Джорджеве плече.

— Сем Корі, — повторив Джордж. — От тобі й на! Радий знайомству. Надовго тут затримаєшся?

— Гадаю, на кілька днів, — відповів я. — Не знав, що ти знайомий з моїм батьком.

— Хороша людина, — відказав Джордж. — А ти сам звідки?

— З Каліфорнії. Проте настав час змінити місцевість.

— Куди прямуєш?

— Щиро кажучи, за кордон.

— У Європу?

— Далі.

— Звучить класно. Я б теж хотів колись помандрувати.

— Можливо, так і трапиться.

— Можливо. Гаразд, я ітиму собі. Насолоджуйтеся прогулянкою. Радий познайомитися, Мерлю.

— Навзаєм.

Він позадкував, кивнув на прощання, розвернувся й пішов геть.

Я зиркнув на Білла і зауважив, що він тремтить.

— Що трапилося? — прошепотів я.

— Я знаю цього хлопця все його життя, — пояснив Білл. — Гадаєш, він на наркотиках?

— Принаймні не на таких, які лишають по собі дірки в руках. Жодних слідів я не помітив. До того ж він не видавався надто загальмованим.