Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Багато дечого навчились, а керувати погодою не в силі.
— Колись загнуздаємо, — пообіцяв йому, ніби те залежало від мене, чекаючи, коли ж дядько підійде до головного.
— Угу, — погодився Горак і пильно глянув у мій бік. Мені стало незручно, і я відвів очі, відзначивши, що в його погляді ні осуду, ні зневаги, ні прихованої неприязні — лише потаємний біль чаївся у них. Я вкотре уявив себе батьком і поспівчував йому: серце ніяк не погоджувалось, що син злочинець. Серце!.. І замість того, щоб запитати, як живеться, я сказав:
— Як вам працюється?
— Роботи вистачає, — повагом, з гідністю відповів Горак. — Люди будуються. Деякі, вибачай на слові, навіть на туалети стелять цинкову жерсть. А ти, чув, женишся на Савиній дочці.
Я промовчав, дивуючись, чого б то Горакові цікавитись моїм одруженням.
— А Микола збирався у серпні, — зі смутком сказав старий. — Уже й родичі знали. Брат Степан аж з Колими приїхав, а тут… — відвернувся, лапнув себе пальцями за очі.
— Хто ж, дядьку, винен? Не я ж уклав ножа Миколі в руку, — заперечив йому.
— Звісно, не ти. В тебе інша робота… Але брат приїхав, воно, бач, як вийшло, — він у відчаї махнув рукою. Одягнув кашкета, підняв ящика і непоспіхом пішов сутулячись. Виходило, я своє щастя будував на людському горі. І так триватиме доти, доки працюватиму. Дурниці, заспокоював себе, хтось же повинен займатися правопорушниками. Свідомість не в усіх однакова. Тоді було б легше. Колись, можливо, і настане такий час, до того йдеться. І все ж кепсько на душі. В чужому місті, мабуть, по-іншому сприймав би кожну закінчену справу. А тут поспіль знайомі. З цим я вже змирився, але, вряди-годи робота нагадувала. Та міняти її я не збирався.
Зустріч із Гораком ніби притлумила власні переживання. Тепер вони знову заворохобились, гіркі й розпачливі. Знову постала перед очима батькова справа…
Звернув у провулок. Примусив, здавалось, себе збадьоритись і прибрати безтурботного виразу. З поштової скриньки забрав газети. Листів нам ніхто не писав. На подвір'ї нікого. Мати, напевне, з хаті. Я завагався: заходити чи сісти на лавку й переглянути газети? Краще посидіти.
Проте не читалось. Відчував внутрішнє напруження і хвилювання. Раніше нічого не приховував од матері, а зараз немов збирався свідомо її обдурити, як вона мене. Тепер ми помінялися місцями. Я те робив заради неї, щоб не викликати неприємних спогадів і не завдавати горя. Усе брав на себе.
— О, ти тут, — мати стояла на веранді, збираючись замикати двері. — Що трапилось, Арсене? — ступила до мене, тримаючи під пахвою підручники.
— Нічого, — якомога байдуже відказав, уникаючи її прискіпливого погляду. — Відпочиваю.
— Правда — нічого?
— Звичайно, — стенув я плечима. — Вже у відпустці.
— Е-е, ти мене не проведеш, — мати опустилася на лавку. — Глянь мені в очі.
— Ах, не вигадуй, — відвернувся.
— Я помітила, Арсене, що ти завжди, як щось негаразд, спершу сидиш отут, потім заходиш до хати, — мовила докірливо.
Я наважився подивитися їй в очі, усміхаючись.
— Як бачиш, нічого.
Мати осудливо похитала головою і ображено підібрала губи.
— Не навчився-ти мене обдурювати в дитинстві і тепер не вдається. З Олею посварився чи на роботі?..
— Усе гаразд, мамо. Тобі здається, — впевнено заперечив.
— А чого ж вона дзвонила і питала тебе? Ніби незадоволена, — допитувалась.
— Сподівався звільнитись до двох годин і піти разом на річку, — пояснив їй. — І закрутився.
— Ага, — наче заспокоїлась, розгладжуючи збганки на сукні, і замислено додала: — Але ти б тут не сидів.
— Мамо, — пригорнувся до неї і докірливо сказав: — Далася тобі ця лавка!
Мати знову пильно глянула на мене.
— Якщо це службова таємниця, то безперечно — звелася і пригладила моє розкуйовджене волосся, провела долонею по шиї, щоці, і я притиснувся до її руки губами. — Розігрієш собі обід, тільки не лінуйся.
Мати ще оглянулась на мене за хвірткою, і її каблучки зацокали по-дівочому весело, замигтіла за парканом не по літах струнка постать. Аж тоді я відчув полегшення. Усе, минулося, витримав екзамен. І спохопився, бо ж чого тішитись? І чим?
Встав, неквапно піднявся на веранду… А мати спостережлива. Виказала мене лавка. Дрібниця, а не врахував. Ось тобі і знання психології.
Та мене не полишала думка про батька і двох військових. Відчував: справа надто складна, щоб розплутати її швидко, без жодної перешкоди. Але десь же існував слід, якийсь незначний факт. Тільки б його віднайти, натрапити на нього. Звичайно, за вісімнадцять літ він добряче стерся, але шукати треба. Троє з одного села…