Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Інтерпретуючи незрілі форми об’єднання, Е. Фромм називав їх симбіотичним зв’язком, біологічним прообразом якого є зв’язок матері із зародком в її лоні[899]. Пасивною формою інфантильного зв’язку можна вважати колоніальний мазохізм: мазохістська особистість позбавляється самотності і відчуження через підкорення іншій особистості, через що сила того, кому вона підкоряється, неймовірно перебільшується (суб’єкт — все, об’єкт — ніщо); відповідно активною формою такого зв’язку є імперський садомазохізм, тобто уникнення самотності досягається через підкорення іншого об’єкта, прагнення зробити його частиною свого цілого: імперський суб’єкт набирається сили, поглинаючи іншого, який йому поклоняється. Однак садомазохістський імперський суб’єкт у такому об’єднанні не менш залежний і невільний, ніж мазохістсько-колоніальний, адже в обох випадках йдеться про злиття без цілісності. Саме постмодерністський садомазохістський симбіоз, коли російсько-українське постає після модернізації імперсько-колоніального на основі більшовицького садизму, втілюють стосунки бандита доктора Тагабата і морального мазохіста Андрюші, що має стати бандитом.

Національна ситуація у першій третині XX ст. мала таку психологіку: на порубіжжі у процесі модернізації сформувалося державницьке бажання, але під впливом динамічної більшовицької революції відбулося розхитування його. Прив’язаність до традиційного материнського об’єкта виявилася у модерного синівського покоління не стійкою, оскільки він викликав відразу своєю старомодною безвольністю, зумовленою відсутністю батьківського начала. У зв’язку з цим лібідо було повернено з материнського об’єкта на синівське Я (модерністський індивідуалізм), що спричинило не нарощування волі, а нарцистичне самолюбування — звідси символічна назва новели Хвильового «Я (Романтика)». Однак романтичний український син має велику потребу переносити своє лібідо на материнський об’єкт. Модернізована імперська психополітика, експериментуючи над цим недостатньо свідомим і недостатньо вольовим національним суб’єктом, спонукає до перенесення романтичного національного лібідо на інший об’єкт — «загірну комуну».

Щоб зрозуміти меланхолійну психотичність, необхідно врахувати сам конфлікт при меланхолії, що відсилає до загальнонаціонального конфлікту етичної консервативної традиційності і динамічної модерності (невипадково релігійна мати як об’єкт традиційного романтизму змагається у душі національного суб’єкта з постмодерністською загірною даллю, що випливає з психотичної міфологізацїї). Національному меланхолійному суб’єктові притаманні сильна фіксація на улюбленому об’єкті (Україні) і водночас як протилежність їй — недостатня прив’язаність до цього застарілого об’єкта. Однак неспроможність створити нову символічну Україну (через відсутність достатньої творчої світоглядної потуги!) підводить психологію модерніста до радикального розриву з нею, а далі — до самолюбування. Тобто на стадії індивідуалістичного модернізму психологія патріотизму (відносини Я з материнським об’єктом) змоделювалася на основі самозакоханості, що свідчило про модерністську психологіку сина-меланхоліка, коли нарцистичне ототожнення себе з об’єктом витіснило прив’язаність до цього об’єкта[900]. Тобто саме Я проголошувалося самодостатньою Україною. «Подібна заміна любові до об’єкта ототожненням, — за твердженням Фройда, — характеризує досить істотний механізм у захворюваннях, пов’язаних із самолюбуванням»[901]. Тому в філогенезі 20-х років несформоване синівське національне Его явно регресує до оральної стадії: йому хотілось би буквально втягнути в себе об’єкт любові, подібно до того як в оральній або канібалічній стадії подібне відбувається шляхом поїдання[902]. Такий нарцистичний «канібалізм» означає також і самопоїдання, невипадково психобіографія М. Хвильового закінчується самогубством, футуризм М. Семенка з бунтом проти Т. Шевченка — розстрілом і т. п. Отже, головними передумовами меланхолії є символічна втрата об’єкта любові, розщепленість психіки і повернення лібідо від об’єкта любові до себе — як безплідного нарцисизму[903], який прирікає його носія.