Твори в 4-х томах. Том 2

Я загорлав: хотів попередити Джонсона, щоб він попустив волосінь, та, перше ніж я здобувся на слово, Джонсон у мене ' очах злетів угору, наче висмикнутий зі стільця підйомним краном, завис на мить, тримаючись за вудлище, яке вигнулося дугою, а тоді держак вудлища стусонув його в живіт, і вся снасть полетіла за борт.

Котушка була застопорена, й коли рибина шарпнула, Джонсон вилетів із стільця й не зміг удержати вудлища. Воно лежало в нього на одній нозі, держаком підсунуте під другу. Якби він не відстебнув кріплення, то теж полетів би за борт.

Я вимкнув мотор і пішов на корму. Джонсон сидів, тримаючись за живіт, за те місце, куди його вдарив держак вудлища.

— Ну, мабуть, на сьогодні досить, — сказав я.

— Що це було? — спитав він.

— Чорна меч-риба.

— Як це сталося?

— Ви краще підрахуйте, — сказав я. — Котушка коштувала двісті п'ятдесят доларів. Тепер така коштує дорожче. За вудлище я віддав сорок п'ять. Та ще майже шістсот ярдів волосіні з тридцяти шести волокнин.

Тут Едді ляснув його по спині.

— Містере Джонсон, — сказав він, — вам просто щастить. Я зроду такого не бачив!

— Помовч, п'янюго, — сказав я йому.

— Слово честі, містере Джонсон, — сказав Едді.— Зроду-віку такого не бачив!

— Що б я робив з такою великою рибою на гачку? — спитав Джонсон.

— А те, що хотіли — тягли б самотужки, — відповів я йому. Я був страх який лютий.

— Надто вже вони великі,— сказав Джонсон. — Таку поки витягнеш — намучишся.

— Послухайте, — сказав я, — та вона б вас убила.

— Але ж їх ловлять.

— Ті, хто вміє. Та не думайте, і їм доводиться мучитись.

— Я бачив фото дівчини, що впіймала меч-рибу.

— Впіймала, — сказав я, — але із заякореного човна. Та рибина заковтнула наживку, і їй гачком вирвали шлунок; вона просто здохла й спливла. А я кажу про ловлю з ходу, коли гачок чіпляє за губу.

— Ні,— сказав Джонсон. — Все ж таки вони завеликі. А навіщо робити те, що тебе не тішить?

— Слушно, містере Джонсон, — сказав Едді.— Навіщо робити те, що тебе не тішить? Слухайте, містере Джонсон, це ж так слушно — нащо робити те, що тебе не тішить?

Мені й досі ввижалася та рибина і страх як шкода було снасті, тож я не слухав їх далі, а звелів негрові прямувати на Морро. До них я не звертався, а вони сиділи собі з пляшками пива в руках — Едді на одному стільці, а Джонсон — на другому.

— Капітане, — сказав він мені трохи згодом, — чи не зробили б ви для мене хайболл? [77]

Я зробив, не кажучи ні слова, а тоді й сам випив — без содової. Я думав, як воно буває: цей Джонсон їздить рибалити п'ятнадцять днів і на шістнадцятий чіпляє рибу, за яку справжній рибалка віддав би рік життя, упускає її, губить мою найкращу снасть, діє як послідущий дурень, а потім сидить собі, наче нічого й не сталося, й випиває з портовим п'яничкою.

Коли ми причалили й негр, чекаючи, став коло мене, я спитав: