Твори в 4-х томах. Том 2

Двоє з них, схоже, були брати, а третій — Панчо — відрізнявся від них хіба трохи вищим зростом. Знаєте, такий же стрункий, чорнявий, гарно вдягнений. «Певно, він тільки вдає, що лютий, — подумав я. — Певно, просто нервує».

Коли вони вийшли з кафе й завернули праворуч, я побачив, що через площу до них мчить лімузин. Зненацька велика віконна шибка розлетілася, й куля розбила пляшку на скляній гірці праворуч. Я почув автоматну чергу — тра-та-та, — і пляшки на долиці уздовж усієї стіни порозліталися.

Я стрибнув за стойку ліворуч і, виглядаючи з-за неї, бачив це. Машина стояла, обабіч неї залягли двоє чоловіків. Один тримав автомат Томпсона, другий — обріз багатозарядної рушниці. Той, що з автоматом, був негр. Другий був у білому шоферському пильовику.

Один із хлопців, розкинувши руки, лежав долілиць на тротуарі, якраз під розбитим вікном. Двоє інших сховалися за фургон компанії «Тропічне пиво», що саме підвіз лід до сусіднього бару «Кюнард».

Один кінь бився в упряжі на землі, другий несамовито шарпав головою.

Один із хлопців вистрелив з-за фургона, й куля зрикошетила від тротуару. Негр із автоматом, припавши щокою до бруку, випустив чергу під фургон — і таки поцілив, бо за фургоном один упав головою на бруківку. Він корчився, обхопивши голову руками, і шофер вистрелив у нього з обріза; негр тим часом перезаряджав автомат. Але шофер схибив, картеч заляпала тротуар срібними краплями.

Другий хлопець за ноги відтяг пораненого за фургон, і я побачив, як негр знову притискається щокою до бруку, лаштуючись стріляти. Але тут мій Панчо виступив з-за фургона й прокрався вперед, ховаючись за конем, який ще стояв. Потім він відійшов на крок від коня, блідий, мов брудне простирадло, і вгатив у шофера кулю зі свого великого парабелума, який для певності тримав обома руками. Ідучи вперед, він стріляв у негра- два перельоти, один недоліт.

Він влучив у шину — я побачив, як розлетілася курява, коли з камери вихопилось повітря — і негр, підпустивши Панчо на десять кроків, поцілив його в живіт зі свого «томмі» — певно, останньою кулею, бо я побачив, як він одкинув автомат, — і мій Панчо важко осів на бруківку, а тоді впав долілиць. Він намагався підвестись, усе ще не випускаючи з рук парабелума, але не міг підняти голову, і тут негр схопив обріз, що лежав біля Колеса машини, поряд із шофером, і зніс Панчо півчерепа. А нехай йому, тому негрові!

Я ковтнув із першої ж пляшки, яка потрапила під руку, — хоч убийте, не знаю, що в ній було. Від побаченого мене нудило. Пригнувшись, я прослизнув за стойкою на кухню й чорним ходом вибрався надвір. Потім обійшов площу, навіть не глянувши на юрбу, що збиралася перед кафе, проминув браму, пройшов причалом і стрибнув у човен.

Клієнт, що нас підрядив, уже чекав. Я розповів йому, що сталося.

— Де Едді? — спитав Джонсон, той самий клієнт, що нас підрядив.

— Відколи знялася стрілянина, я його не бачив.

— Може, його поранило?

— Та ні! Я ж вам казав, у кафе кулі побили тільки виставку пляшок. Це коли машина під'їхала до них іззаду. Коли того першого хлопця поклали просто під вікном. Вони їхали під таким кутом…