Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Звідки ви все це так добре знаєте? — спитав він.
— Я був там, — відповів я.
Тут, підвівши голову, я побачив, що причалом іде Едді, ще худіший і задрипаніший, ніж завжди. Йшов він так, наче всі суглоби в нього були розхитані.
— Ось і він.
Вигляд Едді мав поганий. Уранці він завжди виглядав погано, але сьогодні на нього просто страшно було дивитись.
— Де ти був? — спитав я його.
— Та на підлозі.
— Ви теж усе бачили? — спитав його Джонсон.
— Не треба про це, містере Джонсон, — попросив Едді.— Мене нудить на саму згадку.
— А ви б випили, — сказав йому Джонсон. Потім до мене: — То як, рушаємо?
— Як скажете.
— Яка буде погода?
— Як і вчора. А то й краща.
— Тоді поїхали.
— Гаразд, зачекаймо тільки наживку.
Ми вже три тижні возили цього ферта рибалити на течію, але я і досі не мав від нього ні цента, крім сотні доларів, яку він дав мені ще до переїзду на Кубу — на оплату в консульстві й митниці, на харчі й пальне. Угода була така: він платить тридцять п'ять доларів на день, а снасть моя. Ночував він у готелі й щоранку приходив на пристань. Знайшов мені його Едді, отож довелося брати з собою і Едді. Йому я платив чотири долари на день.
— Нам треба заправитися, — сказав я Джонсонові.
— То заправляйтеся.
— На це потрібні гроші.
— Скільки?
— Галон коштує двадцять вісім центів. Як уже заправлятися, то брати галонів сорок, не менше. Виходить одинадцять двадцять.
Він вийняв п'ятнадцять доларів.
— Може, решту зарахуємо за пиво й лід? — спитав я його.
— Гаразд, — сказав він, — решта нехай іде в рахунок мого боргу.
Я подумав, що три тижні без платні — це задовго, та коли віи має гроші, то, зрештою, яка різниця? Звісно, він мусив би розраховуватися щотижня. Але, бувало, я й місяць возив отак, а потім одержував усе сповна. Спершу я, признатися, тільки радів: дні набігають — і гаразд. Липге останнім часом він почав непокоїти мене, але я не хотів заводити ніяких розмов, щоб де дратувати його. Якщо він має гроші, то, зрештою, чим довше кататиметься, тим краще.
— Хочете пива? — спитав він мене, розкриваючи ящик.
— Ні, дякую.
Саме цієї миті на причалі з'явився негр, який забезпечував нас наживкою, і я звелів Едді віддавати кінці.
Негр з наживкою зійшов у човен, ми відчалили й попрямували до виходу з гавані; негр тим часом заходився наживляти гачки. Він засовував гачок у рот скумбрії, виштовхував його через зябра, ножем простромлював їй бік і крізь розріз виводив гачок з другого боку, потім зав'язував рота на дротяному ’довідку й міцно прив'язував гачок, щоб не вискакував і щоб наживка йшла плавно й не крутилася.
То був справжнісінький чорний негр, спритний і похмурий, з блакитним намистом-амулетом під сорочкою і в старому солом'яному капелюсі. У човні він полюбляв спати або читати газети. Але він вправно наживляв гачки і, коли треба, не барився.
— Хіба ви самі не вмієте наживляти, капітане? — спитав мене Джонсон.
— Вмію, сер.
— То навіщо ж негр?
— От піде велика риба — побачите, — відповів я йому.
— Цебто?
Негр робить це вправніше за мене.
— А в Едді-так не виходить?
— Ні, сер.
— Як на мене, це зайві витрати.
Він платив негрові долар на день, і негр щовечора пив-гу-ляв. Я бачив, що його вже долає дрімота.
— Без нього нам не обійтися, — сказав я.
Тим часом ми вже проминули однощоглові риболовні судна зі спущеними на воду рибниками, що стояли на якорі навпроти Кабаньяс, і заякорені шлюпки, з яких ловили бельдюгу над кам'янистим дном біля Морро, і я скерував човен туди, де чорніли води Мексіканської затоки. Едді закинув дві великі блискучі приманки, а негр наживив третій спінінг.
Течія тут підходила близько до берега, вода весь час вирувала й зблизька здавалася майже фіолетовою.
Зі сходу повіяв легкий бриз, і ми сполохали цілу зграю летючих риб — отих великих, з чорними крильцями, що в повітрі виглядають як літак Ліндберга на фото, зробленому на початку його перельоту через Атлантику.
Великі летючі риби — це найкраща ознака. Скрізь, куди не кинеш оком, плавали жмутки жовтавих водоростей, отже, ми були вже на глибокій течії. Попереду, над зграєю дрібних тунців, кружляли птахи. Видно було, як тунці вистрибують з води — зовсім маленькі, дво-трифунтові.
— Тут уже можна закидати, — сказав я Джонсонові.
Він надів рятувальний пояс, застебнув кріплення й закинув найбільший спінінг з котушкою Гарді, на якій було шістсот ярдів волосіні, сплетеної з тридцяти шести волокнин. Я обернувся й побачив, що його нажива пливе як слід — легенько погойдуючись на хвилях, а обидві приманки то занурюються, то вигулькують. Не змінюючи швидкості, я скерував човен у самісіньке нуртовиння течії. *