Твори в 4-х томах. Том 2

— Може, решту зарахуємо за пиво й лід? — спитав я його.

— Гаразд, — сказав він, — решта нехай іде в рахунок мого боргу.

Я подумав, що три тижні без платні — це задовго, та коли віи має гроші, то, зрештою, яка різниця? Звісно, він мусив би розраховуватися щотижня. Але, бувало, я й місяць возив отак, а потім одержував усе сповна. Спершу я, признатися, тільки радів: дні набігають — і гаразд. Липге останнім часом він почав непокоїти мене, але я не хотів заводити ніяких розмов, щоб де дратувати його. Якщо він має гроші, то, зрештою, чим довше кататиметься, тим краще.

— Хочете пива? — спитав він мене, розкриваючи ящик.

— Ні, дякую.

Саме цієї миті на причалі з'явився негр, який забезпечував нас наживкою, і я звелів Едді віддавати кінці.

Негр з наживкою зійшов у човен, ми відчалили й попрямували до виходу з гавані; негр тим часом заходився наживляти гачки. Він засовував гачок у рот скумбрії, виштовхував його через зябра, ножем простромлював їй бік і крізь розріз виводив гачок з другого боку, потім зав'язував рота на дротяному ’довідку й міцно прив'язував гачок, щоб не вискакував і щоб наживка йшла плавно й не крутилася.

То був справжнісінький чорний негр, спритний і похмурий, з блакитним намистом-амулетом під сорочкою і в старому солом'яному капелюсі. У човні він полюбляв спати або читати газети. Але він вправно наживляв гачки і, коли треба, не барився.

— Хіба ви самі не вмієте наживляти, капітане? — спитав мене Джонсон.

— Вмію, сер.

— То навіщо ж негр?

— От піде велика риба — побачите, — відповів я йому.

— Цебто?

Негр робить це вправніше за мене.

— А в Едді-так не виходить?

— Ні, сер.

— Як на мене, це зайві витрати.

Він платив негрові долар на день, і негр щовечора пив-гу-ляв. Я бачив, що його вже долає дрімота.

— Без нього нам не обійтися, — сказав я.

Тим часом ми вже проминули однощоглові риболовні судна зі спущеними на воду рибниками, що стояли на якорі навпроти Кабаньяс, і заякорені шлюпки, з яких ловили бельдюгу над кам'янистим дном біля Морро, і я скерував човен туди, де чорніли води Мексіканської затоки. Едді закинув дві великі блискучі приманки, а негр наживив третій спінінг.

Течія тут підходила близько до берега, вода весь час вирувала й зблизька здавалася майже фіолетовою.

Зі сходу повіяв легкий бриз, і ми сполохали цілу зграю летючих риб — отих великих, з чорними крильцями, що в повітрі виглядають як літак Ліндберга на фото, зробленому на початку його перельоту через Атлантику.

Великі летючі риби — це найкраща ознака. Скрізь, куди не кинеш оком, плавали жмутки жовтавих водоростей, отже, ми були вже на глибокій течії. Попереду, над зграєю дрібних тунців, кружляли птахи. Видно було, як тунці вистрибують з води — зовсім маленькі, дво-трифунтові.

— Тут уже можна закидати, — сказав я Джонсонові.

Він надів рятувальний пояс, застебнув кріплення й закинув найбільший спінінг з котушкою Гарді, на якій було шістсот ярдів волосіні, сплетеної з тридцяти шести волокнин. Я обернувся й побачив, що його нажива пливе як слід — легенько погойдуючись на хвилях, а обидві приманки то занурюються, то вигулькують. Не змінюючи швидкості, я скерував човен у самісіньке нуртовиння течії. *