Після війни. Історія Європи від 1945 року

Французи теж мали програму ядерного озброєння, яку Мендес-Франс ухвалив у грудні 1954 року, хоча першу французьку бомбу успішно випробували тільки в лютому 1960 року. Утім ані британці, ані французи не хотіли поступатися контролем над ядерним озброєнням якомусь європейському оборонному органу; французи з особливою недовірою ставилися до будь-якого натяку на те, що американці можуть дозволити німцям отримати доступ до ядерного спускового гачка. Тож американці неохоче визнали, що на їхню присутність у Європі нема ради, — саме це і хотіли почути їхні європейські союзники[173].

Другим питанням, яке прив’язувало американців до Європи, був Берлін. Через невдалу блокаду 1948‒1949 років колишня німецька столиця залишалася почасти відкритим містом; Східний і Західний Берлін мали між собою телефонне та транспортне сполучення, що перетинало різні окупаційні зони. Це також був єдиний транзитний маршрут зі Східної Європи в Західну. Німці, які тікали на Захід, могли приїхати до Східного Берліна з будь-якої точки Німецької Демократичної Республіки, пробратися з російської зони окупації до західних зон, а потім скористатися автомобільним чи залізничним сполученням, яке з’єднувало Західний Берлін з рештою частин Федеративної Республіки. Щойно їм вдавалось туди дістатися, вони одержували право на автоматичне набуття громадянства Західної Німеччини.

Подорож не була цілком безпечною, а втікачі могли взяти з собою лише те, що могли фізично нести; але жодна з цих обставин не ставала перешкодою для спроб молодих східних німців. У період із весни 1949 по серпень 1961 року через Берлін на Захід втекло від 2,8 до 3 мільйонів східних німців — близько 16% населення країни. Багато з них мали освіту й були кваліфікованими фахівцями — майбутнім Східної Німеччини; але серед них були також тисячі фермерів, які тікали від сільської колективізації в 1952 році, та робітники, що відмовилися підтримувати режим після жорстоких репресій у червні 1953 року[174].

Отож незвичайний статус Берліна був постійним джерелом сорому й катастрофою для міжнародного іміджу комуністичного режиму Східної Німеччини. Як тактовно сповістив Москву радянський посол у НДР у грудні 1959 року, «наявність у Берліні відкритого та, прямо кажучи, неконтрольованого кордону між світами соціалізму й капіталізму мимоволі підштовхує населення порівнювати дві частини міста, що, на жаль, не завжди буває на користь Демократичного Берліна». Певна річ, берлінська ситуація мала переваги і для Москви: місто стало головним шпигунським і розвідницьким центром «холодної війни»; станом на 1961 рік там діяло близько 70 різних служб, і саме в Берліні радянські розвідники здійснили деякі з найгучніших успішних операцій.