Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Південні рубежі Київської землі, що були одночасно і південним кордоном Давньоруської держави, піддавались постійним нападам кочових народів. Наприкінці XI ст. Пороська оборонна лінія, побудована за Ярослава Мудрого, була прорвана новим сильним ворогом Русі — половцями, але вже на початку XII ст. спільними зусиллями київських князів її було відновлено. У другій половині XII ст. кордони руської землі відсунулись значно південніше Росі й, очевидно, доходили до Тясмина.
Боротьба Русі з кочовими народами Степу, яка тривала впродовж століть, потребувала будівництва складної системи оборонних споруд на півдні Київської землі. Крім Пороської і Стугнинської у другій половині XI — на початку XII ст. було побудовано Дніпровську оборонну лінію, що мала захищати водний торговельний шлях і південні підступи до Києва. Через придніпровські міста здійснювався зв’язок Києва з південним кордоном Русі. Літопис називає тут такі населені пункти, як Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Чучин, Заруб, Канів на Дніпрі, Корсунь, Торчеськ, Юр’єв на Росі. Систему воєнно-феодальних замків на південно-руському порубіжжі доповнювали могутні земляні вали, що простягались у межиріччі Росі й Роставиці, а також вздовж лівого берега Стугни і далі на південний захід — Ірпінь і Здвиж. Літописець так розповідав про похід руських дружин проти половців 1093 р.: «И минувше Треполь, проидоша валъ. И се Половцѣ идяху противу, стрѣлци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, и поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу».
Київська земля в період феодальної роздробленості була однією з розвинутих і густозаселених областей Русі. Близько 79 її міст згадується в писемних джерелах. Різні типи населених пунктів розподілялись на території Київської землі нерівномірно. Як правило, великі міські центри знаходились у лісостеповій смузі на підступах до Києва. Вздовж південних кордонів стояли містечка-фортеці, сторожові застави, що охороняли державні кордони Русі. Прип’ятське Полісся мало менше міст, ніж інші райони Київської землі, але серед них були й великі. У зв’язку з поглибленням процесів феодалізації і подальшим зростанням продуктивних сил на Русі у Київській землі з’явилось багато нових населених пунктів — міст, феодальних замків, фортець, неукріплених сільських поселень.
Головний центр Київської землі — Київ — на той час поступально розвивався. Місто доби феодальної роздробленості займало велику площу, а його населення складало 50 тис. чоловік. Київ був одним із найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Впродовж XII — першої половини XIII ст. у ньому споруджується близько 20 кам’яних будов, культових, громадських і фортифікаційних, що складає майже половину побудованого за всю його домонгольську історію. Будівельні роботи таких масштабів були, безумовно, під силу лише великому місту, що мало чималі економічні ресурси і резерви робочої сили. Для порівняння визначимо, що у Володимирі (Суздальському) і Галичі, які дуже швидко розвивалися, за цей час з’явилося відповідно 10 і 12 кам’яних споруд.
У зведенні кам’яних споруд Києва брали участь не лише місцеві архітектори, а, й з інших давньоруських земель. Цей висновок значною мірою базується на свідченні літописної статті 1175 р., де читаємо: «Уже ми Києву поѣxa, господине, в ту церковь, тѣми Золоты вороты, ихне дѣлать послалъ бяше той церкви на велицѣм дворѣ на Ярославлѣ, а река: хочю создати церковь таку же, яка же ворота си золота, да будет память всему отечѣству моему».
Економічну основу життя давнього Киева складали ремесло і торгівля, розквіт яких припав на середину XII ст. За час археологічного вивчення Києва виявлено залишки близько 50 ремісничих майстерень, де виготовлялись керамічні, ювелірні, кістяні, скляні, дерев’яні, металеві та інші вироби. Переважна більшість ремісничих майстерень припинила своє існування після розгрому Києва монголо-татарськими завойовниками. Характерним також є те, що більшість відомих на сьогодні виробів київського ремесла відносять до XII—XIII ст. Київським ремісникам були відомі технічні й технологічні прийоми обробки заліза, міді, срібла, сплавів. На Русі не було жодного технічного різновиду обробки кольорових і благородних металів, яким би не володіли київські майстри.