Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У ситуації деструктивного світоглядного експерименту «мятежний» український син-романтик стає «бандитом», а мати, не маючи змоги пережити «хиже навколо», іде в монастир, однак синівське імітоване садоавангардистське і материнське морально-релігійне мають зустрітися. Адже саме лібідозне материнське формує романтичну психосемантику наївного комунара, а чужорідне садистське — дегенерата, «вірного пса революції»[893]. На основі цього зіткнення, тобто від неможливості на неусвідомленому рівні поєднати власну духовну матір з імперським маскулінним батьком, виникає українське меланхолійне захворювання.

За твердженням Фройда, ключ до розуміння меланхолії як хвороби полягає в тому, що докори собі постають як докори на адресу улюбленого об’єкта[894]. Тому докори героя-сина стосуються материнського об’єкта, аналогічного Україні, адже саме через зв’язок з матір’ю встановлюється зв’язок з рідною землею. За логікою меланхолійного розколу психіки слабовольний романтичний суб’єкт має подолати ненависний материнський об’єкт, що заважає йому стати здібним вбивцею-більшовиком. Першим сигналом психічної хвороби, зокрема шизофренії, з погляду психоаналізу є ненависть до батьків, особливо до матері, що стає «центральною точкою переживань хворого»[895]. Символічно, що українські літератори, потрапивши у психотичну ситуацію, починають спочатку демонструвати свою ненависть до класиків, зрікатися національно-духовного «батьківства» Т. Шевченка, П. Куліша та ін. Це й підготує символічне матеревбивство. Символічне батьковбивство на порубіжжі розпочалося футуристичним спалюванням «Кобзаря» М. Семенком, який зімітував західноєвропейських і російських футуристів. За цією модерною логікою ненависті мислить злий блазень Дмитро Карамазов у «Вальдшнепах» М. Хвильового, демонструючи символічне вбивство Т. Шевченка: