Після війни. Історія Європи від 1945 року

Рішення Трумена було продиктоване успішним випробуванням радянської атомної бомби в серпні 1949 року. Розбіжність між американським і радянським ядерним потенціалом стрімко скорочувалася: США провели перше успішне термоядерне випробування на острові Елугелаб у Тихому океані 1 листопада 1952 року; про перше таке випробування з боку СРСР було оголошено лише через десять місяців, 12 серпня 1953 року, у Семипалатинську. Наступного місяця в Західну Німеччину почали постачати першу американську бойову ядерну зброю; у січні наступного року Даллес проголосив політику «Нового погляду» Ейзенгавера. НАТО мало «атомізуватися»: складником оборонної стратегії Альянсу мала стати можливість застосувати тактичну ядерну зброю на європейському полі бою. Щоб Радянський Союз повірив, що Захід справді може по ньому вдарити, ядерну і традиційну зброю збиралися більше не розрізняти. На засіданні Північноатлантичної ради НАТО у квітні 1954 року Даллес пояснював: «США вважають, що спроможність застосувати ядерну зброю — обов’язкова для оборони НАТО перед лицем поточної загрози. Іншими словами, відтепер таку зброю необхідно кваліфікувати як традиційну».

Збіг атомізації НАТО і стабілізації ситуації на континенті не був випадковим. СРСР також вважав, що традиційні озброєння в Центральній та Західній Європі втрачають свій стратегічний інтерес. Москва також нарощувала запаси ядерної зброї: починаючи лише з 5 боєголовок у 1950 році, до кінця десятиліття вона отримала вже близько 1700. Але головною метою Радянського Союзу було винайти спосіб доставити їх не в Європу, а за океан, щоб врівноважити наміри Америки розмістити ядерні озброєння в Німеччині, лише за кількасот кілометрів від самої Росії.

Сумнозвісне «відставання в ракетних озброєннях», про яке Джон Кеннеді говорив під час своєї президентської кампанії перед виборами в 1960 році, було міфом, успіхом радянської пропаганди; те саме стосувалося поширених у той час історій про радянську освітню й технологічну перевагу. Як зауважив канцлер Німеччини Гельмут Шмідт двадцять років тому, Хрущов і деякі з його високопоставлених колег інтуїтивно відчували, що керували імперією, яка, по суті, була «банановою республікою з ракетами». Але СРСР справді вкладали великі ресурси в розбудову власних балістичних спроможностей. Перше успішне радянське випробування міжконтинентальної балістичної ракети відбулося в серпні 1957 року, на п’ять місяців раніше, ніж в Америці. Подальший запуск супутника 4 жовтня 1957 року показав, на що був здатен СРСР (що вжахнуло американців[171]).

Балістична зброя — міжконтинентальні ракети, здатні перенести ядерні боєголовки з глибокого радянського тилу до цілі в Америці — дуже подобалася, зокрема, Микиті Хрущову. Вона була дешевша за традиційне озброєння. А ще дозволяла Хрущову залишатися в добрих стосунках з військовими та важкою промисловістю, водночас спрямовуючи ресурси на виробництво споживчих товарів. І, як несподіваний наслідок, котрий пізніше оцінили обидві сторони, велика війна ставала набагато менш вірогідною, ніж раніше. Через ядерну зброю і Москва, і Вашингтон стали більш войовничими в риториці — важливо було створити враження, що вони готові й хочуть її застосувати, — але набагато стриманішими на практиці.