Після війни. Історія Європи від 1945 року

Якщо французи вагалися, то росіяни були відверто незадоволені. 15 травня 1955 року, через десять днів після офіційного прийняття Західної Німеччини до НАТО та ліквідації Союзницької комісії у Федеративній Республіці, Радянський Союз оголосив про підписання Варшавського договору. Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія та Радянський Союз уклали союз «дружби, співпраці і взаємної допомоги» під спільним командуванням. Москва анулювала союзницькі угоди, укладені під час війни з Британією та Францією, і, прийнявши неминуче, встановила повний контроль над суверенітетом Східнонімецької Демократичної Республіки, ввівши її у склад Варшавського договору. Відповіді на німецьке питання так і не знайшлося; однак тепер, коли обидві частини країни повністю увійшли до складу відповідних міжнародних альянсів, його на певний час можна було відкласти, а невдовзі на його місце заступила досі неврегульована проблема розділеної колишньої столиці — Берліна.

Тепер, коли питання найближчого майбутнього Німеччини було вирішене, обидві сторони поквапилися узятися до другорядних конфліктів і джерел напруги. Нові люди в Кремлі, зокрема Микита Хрущов, серйозно ставилися до власного порядку денного щодо «мирного співіснування» в Європі та поділяли бажання Америки мінімізувати ризик майбутніх конфронтацій. Наступного дня після проголошення Варшавського договору чотири союзники підписали Декларацію про незалежність Австрії, згідно з якою Австрія мала бути незалежною і нейтральною, не прив’язаною ані до НАТО, ані до Варшавського договору та вільною обирати власний шлях[170]. Усі чотири окупаційні армії мали залишити країну, хоча Радянський Союз, який на той час уже стягнув зі своєї окупаційної зони в Східній Австрії близько 100 мільйонів доларів, забезпечив собі останній ласий шматок, зобов’язавши Австрію «викупити» радянські економічні інтереси в східному секторі країни ще за 150 мільйонів доларів.