Після війни. Історія Європи від 1945 року

Відповідно, коли Договір про Європейську оборонну спільноту нарешті надійшов до Національної асамблеї на ратифікацію, Мендес-Франс не став робити з цього питання довіри уряду, і 30 серпня 1954 року, із 319 голосами «проти» і 264 голосами «за» Договір було провалено. Так закінчилася ідея Європейської оборонної спільноти, а водночас — і перспектива переозброєння Німеччини у складі європейської армії. У приватній розмові з бельгійським міністром закордонних справ Полем-Анрі Спааком та прем’єр-міністром Люксембургу Жозефом Бешем Аденавер у відчаї пояснив поведінку Мендеса його «єврейським походженням»: за словами німецького канцлера, пристаючи на бік французьких націоналістичних настроїв, він буцімто перебирав міру в особистому реванші. Сам Мендес пояснював провал ЄОС більш переконливо: «У Європейській оборонній спільноті було забагато інтеграції та замало Англії».

Європейці та їхній американський союзник повернулися туди, звідки почали. Але тепер обставини були геть інші. Завершилася Корейська війна, помер Сталін, НАТО перетворилося на старожила міжнародної арени. Французам вдалося успішно відтермінувати проблему європейської оборони на певний час, але вони не могли відкладати її розв’язання на довше. Упродовж кількох тижнів після того, як Національна асамблея проголосувала проти ЄОС, західні союзники — США, Британія та Франція — двічі зустрічалися на поспіхом організованих конференціях у Лондоні й Парижі. З ініціативи британського міністра закордонних справ Ентоні Ідена було нашвидкуруч ухвалено низку пропозицій[168] — так звані Лондонські угоди, підсумком яких став Паризький договір. Ці документи мали закласти фундамент європейської оборонної політики на наступні пів століття.

Щоб вирішити проблему «браку Англії», Іден запропонував забезпечити постійну присутність британських сил (чотирьох дивізій) у континентальній Європі (уперше з часів Середньовіччя). Брюссельський договір 1948 року мав лягти в основу Західноєвропейського Союзу, до якого повинні були приєднатися Німеччина й Італія (хоча, як ми пам’ятаємо, Договір 1948 року уклали з неприхованою метою взаємного захисту від Німеччини). Натомість французи мусили погодитися на те, щоб Федеративна Республіка отримала армію чисельністю не більше пів мільйона осіб, а Німеччина увійшла б до НАТО як суверенна держава[169].

Якби ці угоди були ратифіковані та набули чинності, окупаційному ладу в Німеччині настав би кінець, а західні союзники фактично б уклали офіційний (хоч не проголошений) мир зі своїм колишнім ворогом. Союзницькі війська залишилися б у Федеративній Республіці на варті проти німецького реваншизму, але в межах європейської присутності та за взаємною згодою. Французи були далекі від одностайності у схваленні цих нових планів, однак, власноруч покінчивши зі своїми ж альтернативами, були неспроможні їх оскаржувати, хоча за Договором 1954 року Західна Німеччина й отримала набагато більші переваги, ніж визначав План Плевена. Уже не вперше в історії міжнародних суперечок щодо Німеччини Франція сама собі шкодила. Відповідно підтримка Паризького договору з боку Франції була, м’яко кажучи, неоднозначна. Коли 30 грудня 1954 року в Національній асамблеї відбулося голосування щодо його ратифікації, її підтримали з перевагою лише у 27 голосів: 287 — «за» і 260 — «проти».