Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Німецьке питання залишалося відкритим. Навіть після того, як ущухла паніка 1950 року, а західні лідери визнали, що Сталін у найближчому майбутньому не збирається «створювати Корею» в Центральній Європі, сторони не наблизилися до порозуміння. Офіційна німецька позиція передбачала, що дві Німеччини, які постали в 1949 році, мають знову об’єднатися в єдину демократичну державу. Але до того часу, поки всі німці не змогли б вільно обирати, за якого політичного режиму вони хочуть жити, таке об’єднання було неможливе. Тим часом Федеративну Республіку (Західної) Німеччини необхідно було вважати представницею всіх німецьких громадян. Неофіційно американці — власне, як і західні європейці, — абсолютно не заперечували, щоб Німеччина залишалася розділеною на невизначений час. Як сказав Джон Фостер Даллес у розмові з президентом Ейзенгавером у лютому 1959 року, «на користь статус-кво можна багато чого сказати», але «публічно ми таку позицію не відстоюватимемо».
За іронією долі, радянська позиція була схожа. В останні роки свого життя Сталін продовжував дотримуватися офіційної радянської лінії, згідно з якою Москва прагнула возз’єднання Німеччини і навіть була готова визнати нейтралітет такої держави за умови, що він був би беззбройним. У низці дипломатичних нот, написаних навесні 1952 року, Сталін запропонував, щоб чотири союзники уклали Мирну угоду, метою якої було створення об’єднаної, нейтральної та демілітаризованої Німеччини, з якої пішли б усі окупаційні війська, а уряд обирали на вільних загальнонаціональних виборах. Історики критикували Вашингтон за те, що він не зміг зловити Сталіна на слові: то була «втрачена можливість» завершити «холодну війну» або принаймні знешкодити її найнебезпечнішу точку конфронтації.
Безперечно, правда й те, що західні лідери не поставилися до нот Сталіна надто серйозно й не захотіли змусити Радянський Союз виконати свої пропозиції. Виявилося, вони мали рацію. Радянські очільники й самі мало вірили у власні ідеї і не очікували, що американці, британці та французи справді виведуть свої окупаційні війська й дозволять нейтральній і неозброєній Німеччини піти у вільне плавання посеред розділеного континенту. Навпаки, Сталін та його наступники були не проти того, щоб на німецькій землі тривала американська військова присутність; на думку радянських лідерів того покоління, присутність американських військ у Західній Німеччині була однією з найпевніших гарантій запобігання німецькому реваншизму. Ризикнути відмовитися від неї варто було лише в обмін на демілітаризовану Німеччину під радянською парасолькою (заради цього Москва радо покинула б своїх східнонімецьких сателітів та їхню Демократичну Республіку), але ні на що менше.
Водночас за будь-яку ціну росіяни хотіли завадити ремілітаризації Західної Німеччини. Метою радянських демаршів було не досягнення згоди із Заходом щодо возз’єднання Німеччини, а відвернення перспективи її майбутнього переозброєння. Це питання американці порушили лише через п’ять років після поразки Гітлера, і спонукала їх до цього безпосередньо Корейська війна. Якщо Конгрес мав погодитись на вимоги адміністрації Трумена щодо збільшення військової допомоги за океаном, у такому разі американські союзники, зокрема німці, мусили зробити власний внесок в оборону свого континенту.
Коли у вересні 1950 року держсекретар США Дін Ачесон уперше розпочав переговори з Німеччиною та Францією про переозброєння Німеччини, Франція категорично виступила проти цієї ідеї. Вона підтверджувала всі їхні попередні підозри про те, що НАТО — аж ніяк не втілення твердого наміру Америки захисти східний фланг Франції, а просто троянський кінь для переозброєння Німеччини. Ентузіазму не виявляли навіть німці — із власних міркувань. Конрад Аденавер чудово розумів, яку можливість надають йому ці змінені обставини: Федеративна Республіка зовсім не збиралась хапатися за шанс переозброїтися і натомість мала намір зачекати. В обмін на внесок Німеччини в західну оборону Бонн збирався наполягти на повному міжнародному визнанні ФРН й амністії для німецьких воєнних злочинців, які перебували під арештом союзників.
Французи підозрювали, що подібну оборудку можуть укласти за їхніми спинами, тож випередили подальші обговорення воєнного внеску Німеччини в НАТО власною контрпропозицією. У жовтні 1950 року Рене Плевен, французький прем’єр-міністр, запропонував створення Європейської оборонної спільноти — за аналогією з Планом Шумана. Окрім Асамблеї, Ради міністрів та Суду, ця Спільнота повинна була мати власні Сили європейської оборони (СЄО). Американцям, як і британцям, ідея не сподобалася, але вони погодилися пристати на неї як на другий варіант розв’язання проблеми оборони Європи.