Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Аналізуючи пророцтво Ф. Ніцше, О. Пахльовська зазначає: «Власне, збулося пророцтво Ніцше, який напередодні своєї смерті в пороговому 1900 році проголосив мораль „вампіризмом“ і попередив: „Поняття політики цілковито розчиниться в духовній війні…: будуть війни, яких ще ніколи не було на землі“. Напророкований Ніцше Діоніс, який протиставив себе Розп’ятому, продовжував п’яніти від людської крові. Камю, який побачив свій Париж під п’ятою цього п’яного Діоніса, розумів: цього не можна зупинити. Цього не можна виправити. І навіть якщо ця Чума колись і відступить, то „мікроб чуми ніколи не вмирає“. Залишається шлях самотнього бунту, відтак і „абсурдного“. Але саме з цього „абсурду“ народиться новий сенс історії»[867]. У психоісторії української літератури набував тотального поширення у 20—30-ті роки і виявив свої страшні наслідки на ґрунті національної романтики мікроб несвідомого постмодернізму. Тому необхідно розрізняти російсько-імперський постмодернізм, у тіні якого постала українська психотична позиція 20–30 років, і західноєвропейський постмодернізм, що формується значно пізніше, ідеологічно й естетично вбираючи в себе російську карамазовщину та її тлумачення.

Більшовицька революція 1917 року з її імперським фрустраційним смислом (йдеться про фрустрацію українського національно-державницького бажання), спровокувала реальну психотизацію українського характеру в 20—50-ті роки. Невипадково тогочасний наратив постає «як повість-притча про велику божевільню, виходом з якої може бути лише смерть»[868]. Безумство стає головною метафорою загальнонаціонального буття[869].

Модерністська українська література порубіжжя на невротичній стадії актуалізувала індивідуалізм, що став символічним виходом з традиції національного роду, викликав меланхолію. Самотнє Я переживало страх, сум’яття, потребу створити надійну національну структуру, що спонукало В. Винниченка до символічного моделювання модерної національної сім’ї. Натомість несвідомі колективістські тенденції, що розгорталися у психіці маргіналів на тлі індивідуалістичного провокативного модернізму, заполонили тогочасну загальноєвропейську психологію. Про цей маргінальний дух Європи Г. Гессе писав у романі «Деміан» (1919): «Цей потяг до стадності, коли люди біжать одне до одного (пани до панів, робітники до робітників і т. д.) означав, що вони вражені страхом смерті. Ці люди, які так боягузливо об’єднуються, сповнені страху і злості, жоден не довіряє іншому… Але все-таки це буде недаремно. Це покаже непридатність нинішніх ідеалів, зітре богів камінного століття. Це означає, що світ у його теперішньому вигляді хоче померти, хоче загинути, і так і буде»[870].