Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Я перетнув кордон із Росії з Україною. Усі селяни, з якими я розмовляв у селах, розповідали одне й те саме: «Немає хліба, ми вже 2 місяці без хліба. Багато людей вмирає». У першому селі не залишилося картоплі й закінчувалися запаси буряків. Усі вони сказали: «Худоба помирає, немає чим годувати. Колись ми годували світ, а зараз ми самі голодні. Як ми можемо сіяти, коли в нас не залишилось коней? Як ми можемо працювати в полі, коли ми охляли від голоду?»

Згодом я наздогнав бородатого селянина, що йшов вулицею. Його ноги були замотані в мішковину замість взуття. Ми почали розмовляти. Він говорив з помітним українським акцентом, хоча вживав українські й російські слова. Я дав йому буханку хліба та сиру. «За 20 рублів ви цього ніде не купите. Тут просто немає їжі».

Ми йшли і розмовляли. «До війни все тут було золотим. У нас були і коні, і корови, і свині, і кури. Зараз все втрачено... Ми — приречені».[1181]

Джонс ночував на підлозі селянських хат. Він ділився їжею з людьми та слухав їхні розповіді. «Вони намагалися забрати в нас ікони, але я сказала, я селянка, а не собака, — розповідали йому жителі сіл, — коли ми вірили в Бога, ми жили добре і були щасливі. Коли вони спробували скинути Бога, ми почали голодувати». Ще один чоловік сказав йому, що не їв м’яса цілий рік.

Джонс побачив жінку, що ткала полотно в домашніх умовах, і село, де люди їли конину.[1182] Незабаром до нього підійшли «міліціонери» й попросили показати документи. Після перевірки документів ті міліціонери в цивільному (без сумніву співробітники ДПУ) наполягли, що будуть його супроводжувати до Харкова в найближчому потязі. По прибутті до міста журналіста доставили до дверей німецького консульства. Джонс зрадів «свободі та чемно з ними попрощався — анти-апогей, але приємний».[1183]