Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
За цих умов лише кілька кореспондентів наважилось писати про всім відомий голод. Ось як коментує це Чемберлін: «Офіційно голоду не було. Для всіх, хто жив у Росії в 1932 році і тримав очі й вуха відкритими, правдивість голоду була поза питанням».[1174] Сам Дюранті в британському посольстві обговорював голод з дипломатом Вільямом Стренгом наприкінці 1932 року. Стренг сухо сповістив своє керівництво, що кореспондент «New York Times» вже «протягом деякого часу усвідомлює правду», хоча він не «відкрив цю таємницю американській громадськості». Дюранті також сказав Стренгу, що, на його думку, «цілком можливо, що десять мільйонів людей загинуло безпосередньо чи опосередковано від браку їжі», хоча ця цифра ніколи не з’являлась в жодному з його репортажів.[1175] Небажання Дюранті писати про голод могло бути цілком логічним, тому що викриття голоду поставило б під сумнів його попередні позитивні статті про радянську політику, котрі принесли йому міжнародні винагороди.
Приклад Дюранті не єдиний. Юджин Лайонс, московський кореспондент «United Press» (у минулому ревний марксист), через деякий час напише, що всі іноземці в місті добре знали, що відбувалося в Україні, Казахстані та Поволжі:
Насправді ми не шукали пояснень з однієї простої причини — ми знали напевно, що відбувалося. Деякі факти настільки очевидні, що не потребують підтверджень свідків... Не треба було ніяких розслідувань для встановлення самого факту голоду в Росії, так само як і переконатися в існуванні Великої депресії в Америці. У Росії ми через це не сперечалися. Ми визнавали голод у приватних розмовах — і в своїх готельних номерах, і в себе вдома. Серед нас, іноземців, підрахунки загиблих від голоду починалися від одного мільйона; серед росіян — від трьох мільйонів...[1176]
Усі знали, але ніхто про це не згадував. Звідси — така надзвичайна реакція радянського істеблішменту та корпусу преси в Москві на журналістську ескападу Ґарета Джонса.
Джонс був молодим валлійцем — йому було всього двадцять сім років під час візиту до СРСР у 1933 році. Можливо, на цю поїздку його надихнула матір, яка в молоді роки працювала гувернанткою в домі Джона Юза, валійського підприємця, який заснував Донецьк. Джонс вивчав російську, а також французьку й німецьку мови в університеті Кембриджа. Згодом він одержав посаду особистого секретаря Девіда Ллойд-Джорджа, колишнього британського прем’єр-міністра. Одночасно Джонс писав про європейську й радянську політику як фрілансер, постійно відвідуючи СРСР з короткотривалими візитами. Це поставило його в особливе становище порівняно з московськими кореспондентами, які мали отримувати згоду режиму на продовження своїх дозволів на проживання. Під час однієї такої подорожі на початку 1932 року — ще до того як заборонили поїздки за межі столиці, Джонс поїхав у сільську місцевість (разом із Джеком Хайнцем II, власником імперії кетчупу), де він спав на підлозі, «повній вошей», та побачив початок голоду. Через кілька місяців він сидів поруч з Гітлером у літаку, що прямував до Франфурта-на-Майні. Саме Ґарет Джонс став першим іноземним журналістом, який взяв інтерв’ю у новообраного канцлера Німеччини.[1177]
Навесні 1933 року Джонс повернувся до Москви, цього разу з візою, наданою йому як секретарю Ллойд-Джорджа (з печаткою «безкоштовно» як визнання особливого статусу гостя в Радянському Союзі). Іван Майський, радянський посол у Лондоні, намагався всіляко справити враження на Ллойд-Джорджа та лобіював справу Джонса особисто. По прибутті Джонс спершу поїхав до радянської столиці, де зустрівся з іншими іноземними кореспондентами й службовцями. Лайонс запам’ятав його як «серйозного й ретельного молодого чоловіка... той тип людини, який носить записну книжку і безсоромно записує все, що ви говорите».[1178] Джонс зустрівся з Уманським, і показав йому запрошення від генерального консула Німеччини в Харкові, план візиту до тракторного заводу і попросив дозволу відвідати Україну. Уманський погодився. З офіційним дозволом влади Джонс вирушив на південь.[1179]
10 березня він сів на поїзд у Москві. Однак замість того, щоб доїхати до Харкова, зійшов з потяга за сорок миль на північ від міста. Подорожуючи з рюкзаком, наповненим «буханками білого хліба, масла, сиру, м’яса й шоколаду, придбаних за валюту в магазинах «Торгзіну», він прямував уздовж залізничних колій до столиці України.[1180] Протягом трьох днів без офіційного наглядача або супроводу він пішки обійшов більш ніж двадцять сіл і колгоспів, побачив сільську Україну під час найгіршого голоду, записував власні думки та враження в записники, котрі збереже його сестра:
1174
Chamberlin, “Soviet Taboos”, 432–3.
1175
Carynnyk et al., eds., The Foreign Office and the Famine, 202–9.
1176
Lyons, Assignment in Utopia, 574.
1177
Biographical details from Ray Gamache. Gareth Jones: Eyewitness to History (Cardiff: Welsh Academic Press, 2013).
1178
Lyons, Assignment in Utopia, 575.
1179
Jones’s diary was preserved by his sister at her home in Wales, rediscovered by his grand-nephew, Nigel Colley, and published as Gareth Jones, Tell Them We Are Starving: The 1933 Diaries of Gareth Jones, ed. Lubomyr Y. Luciuk (Kingston, Ontario: Kashtan Press, 2015).
1180
Gareth Jones, “Soviet Confiscate Part of Workers’ Wages”, Daily Express (5 April 1933), 8.