Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Що це було? — гукнув Юрт, знову наближаючись до мене.

— Очевидно, фантоми Лабіринту так реагують на зброю, виготовлену у Дворах, — відказав я.

— Добре, що ти мав її під рукою. Але чому він на мене накинувся?

— Гадаю, Лабіринт надіслав його, щоб не дати тобі набути автономії. Або знищити тебе, якщо ти встигнеш її набути. Гадаю, Лабіринтові не подобається, коли ворожі агенти стають сильними і стабільними в цьому місці.

— Але ж я не є загрозою! Не приставав на жодний бік, залишаюся сам за себе. Я, чорт забирай, хочу тільки вибратися з цього клятого місця та взятися до власних справ.

— Можливо, це само собою і становить загрозу.

— Як це? — не зрозумів Юрт.

— Хто знає, як ти скористаєшся своїм незвичайним походженням, ставши незалежним? У світлі того, що відбувається? Ти можеш порушити баланс Сил. Може, патрони не хочуть, щоб ти вибовкав якусь важливу інформацію, котрою уже володієш чи до якої маєш доступ? Ти — наче той непарний шовкопряд[135]. Ніхто не міг передбачити, як він зашкодить навколишньому середовищу, доки той не втік із лабораторії. Ти теж можеш...

— Годі! — зупинив він мене, піднявши руку. — Я нічим таким не цікавлюся. Якщо вони відпустять мене і дадуть мені спокій, то я не заважатиму їм.

— Ти маєш переконувати не мене, — сказав я.

Він ще якусь мить продовжував дивитися на мене, тоді повернувся спиною. Навколо, за межами нашої освітленої стежини, панувала темрява, і я не бачив у ній нічогісінько. Але він гукнув на повний голос, звертаючись, гадаю, до чогось... чого завгодно:

— Ти мене чуєш? Не хочу, щоб мене у це вплутували! Я просто хочу піти звідси. Живи й дай жити іншим, чув про таке? Ну, що, згода?!

Підскочивши до нього, я схопив його за зап’ясток і смикнув на себе. А зробив це тому, що помітив, як у повітрі над його головою починає проявлятися зменшена примарна копія образу Лоґрусу. Мить, і вона пірнула долу, спалахнувши, наче блискавка, супроводжуючись звуком, схожим на ляскання батога, пройшла тим місцем, де щойно стояв Юрт, і зникла, зробивши отвір у стежині.

— Бачу, зав’язати не так просто, — вимовив Юрт. Він задер голову й подивився у небо. — Можливо, саме зараз воно готується вдарити знову. Може влупити будь-якої миті, коли я найменше на це чекатиму.

— Усе, як у справжньому житті, — не став заперечувати я. — Втім, гадаю, ти можеш розглядати це як попереджувальний постріл і поки що заспокоїтись. Їм непросто сюди дістатись. Але ось що важливо: мене змусили визнати, що це мій персональний іспит. Отож, я хотів би почути від тебе, просто зараз, яка твоя роль: допомагати мені чи перешкоджати?

— Якщо ти про це заговорив, — відповів він, — то пригадую, що я раптом опинився тут, знаючи одне: мушу бігти з тобою наввипередки, а потім ми, начебто, мали битися...

— І якої ти тепер думки про це?

— Ми з тобою ніколи не ладнали. Але мені не подобається, щоб мене використовували таким чином.

— Не проти, Юрте, оголосити перемир’я на той час, поки я розберуся з цією грою і знайду, як вибратися звідси?

— А що матиму з цього?

— Я знайду шлях із цього клятого місця, Юрте. Простягни мені руку й допоможи або принаймні не заважай, — і я знайду звідси вихід для нас обох.

Він розсміявся і сказав:

— Не впевнений, що шлях звідси... Хіба що Сили самі нас звільнять.

— Тоді тобі нема чого втрачати, — сказав я, — а може, навіть побачиш, як під час цих намагань я загину...

— Ти й насправді володієш обома магіями, Лабіринту і Лоґрусу? — запитав Юрт.

— Так. Але в магії Лоґрусу я значно сильніший.

— А ти можеш задіяти якусь із них проти її джерела?

— Дуже цікаве метафізичне питання, але відповіді я не маю, Юрте, і, гадаю, мені краще її не шукати. Тут небезпечно викликати Сили. Отже, можу розраховувати лише на кілька ходових заклинань. Не думаю, що вибратися звідси нам допоможе магія.

— А що тоді?

— Не знаю напевне. Але переконаний у тому, що не побачу всієї картини, поки не дістануся до кінця цієї доріжки.

— Чорт забирай, я навіть не знаю! Маю відчуття, що це не найздоровіше місце для мене. З іншого боку, а раптом це єдине місце, де такі, як я, можуть існувати? А раптом ти знайдеш для мене двері, я зроблю крок крізь них і — розтану?

— Якщо фантоми Лабіринту можуть являтися в Тіні, гадаю, ти теж можеш. Фантоми Дворкіна та Оберона приходили до мене за межами цього місця, ще до того, як я сюди потрапив.

— Звучить обнадійливо. На моєму місці, ти б ризикнув?

— Це ти закладаєшся на своє життя, — відповів я.

Він пирхнув.

— Приймаю. Піду з тобою, і хай буде, що буде. Допомагати не обіцяю, але й не капоститиму тобі.

Я простягнув йому руку, а він похитав головою.

— Не треба сентиментів, — промовив. — Якщо мої слова нічого не варті без рукостискання, то і з ним ціна їм — ламаний гріш, хіба не так?

— Гадаю, ти правий.

— А тиснути тобі руку я ніколи не мав великого бажання.

— Шкодую, що запропонував, — сказав йому. — Але ти можеш пояснити мені причину? Для мене це завжди було загадкою.