Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Щось ударило мене по нирках, з правого боку, я відлетів і впав, розвернувшись обличчям догори. Побачив над собою високого темного чоловіка із занесеною ногою — він ще не встиг поставити її на землю після того, як мене вгамселив. На ньому були зелені штани та чорна сорочка, на голові — зелена бандана.
— Що за збочення ви практикуєте? — поцікавився той. — Та ще й у святому місці?
Я перекотився на коліна і скочив на ноги, зігнувши зап’ясток правиці так, щоб узятися за кинджал при моєму боці. Ліву руку я витягнув перед собою. Зі свіжого порізу лилося вже не полум’я, а кров.
— Яке твоє в біса діло? — сказав я. І тут на мене спало раптове осяяння, і я додав: — Каїне.
Посміхнувшись, він уклонився, схрестив руки на грудях і тієї ж миті розвів їх. Щойно у нього в руках нічого не було, а наразі в правиці блиснув кинджал. Мабуть, Каїн вихопив його з піхов, що ховалися в його лівому збірчастому рукаві. Мав чимало тренуватися, щоб відпрацювати такий блискавичний рух. Я спробував пригадати, що чув про Каїна та ножі, пригадав й одразу ж про це пошкодував. Його вважали майстром двобою на ножах. От чорт.
— Ти мене обскакав, — зауважив Каїн. — Мені твоє обличчя здається знайомим, але не знаю, хто ти такий.
— Я Мерлін, — сказав я. — Син Корвіна.
Він пішов довкола мене, роздивляючись, але зупинився і кивнув:
— Вибач, мені важко у це повірити...
— Вір чи не вір, як хочеш. Це — правда.
— А оцей, інший? Його ім’я Юрт, чи не так?
Він показав на мого брата, який щойно підвівся на ноги.
— Звідки тобі це відомо? — запитав я.
Каїн зморщив лоба, примружив очі, помовчав.
— Я... я не знаю, — мовив після паузи.
— А я знаю, — сказав я. — Спробуй пригадати, де ти перебуваєш і як тут опинився.
Він позадкував на два кроки. А тоді вигукнув:
— Це він!
Тієї ж миті закричав і я:
— Юрте! Стережися!
Юрт повернувся й кинувся утікати. Я метнув кинджал, а це завжди не найкращий варіант. Але в мене залишався ще меч, яким міг дістати Каїна, перш ніж той дістане мене.
Юрт знову продемонстрував спринтерські здібності, і за мить його вже було не дістати. Як не дивно, мій кинджал уцілив Каїнові у праве плече, пробивши м’язи на дюйм чи близько того. І, не встиг Каїн навіть розвернутися до мене, його тіло розлетілося навсібіч на дюжину смерчів й умить утратило будь-яку людську подобу. Смерчі оберталися зі свистом, один навколо одного, два стикнулися й злились, утворивши один, більший, смерч, який швидко поглинув менші. Після кожного злиття свист лунав нижче й гучніше. Смерч, що увібрав у себе всі інші, хитнувся в мій бік, але змінив напрямок і стрелив у небо, де й розвіявся. Кинджал віджбурнуло назад, і він упав за крок від мене. Піднявши його, я відчув, що він ще теплий, і, поки я ховав його в чобіт, кинджал не припиняв тихенько гудіти.
— Що це було? — гукнув Юрт, знову наближаючись до мене.
— Очевидно, фантоми Лабіринту так реагують на зброю, виготовлену у Дворах, — відказав я.
— Добре, що ти мав її під рукою. Але чому він на мене накинувся?
— Гадаю, Лабіринт надіслав його, щоб не дати тобі набути автономії. Або знищити тебе, якщо ти встигнеш її набути. Гадаю, Лабіринтові не подобається, коли ворожі агенти стають сильними і стабільними в цьому місці.
— Але ж я не є загрозою! Не приставав на жодний бік, залишаюся сам за себе. Я, чорт забирай, хочу тільки вибратися з цього клятого місця та взятися до власних справ.
— Можливо, це само собою і становить загрозу.
— Як це? — не зрозумів Юрт.
— Хто знає, як ти скористаєшся своїм незвичайним походженням, ставши незалежним? У світлі того, що відбувається? Ти можеш порушити баланс Сил. Може, патрони не хочуть, щоб ти вибовкав якусь важливу інформацію, котрою уже володієш чи до якої маєш доступ? Ти — наче той непарний шовкопряд[135]. Ніхто не міг передбачити, як він зашкодить навколишньому середовищу, доки той не втік із лабораторії. Ти теж можеш...
— Годі! — зупинив він мене, піднявши руку. — Я нічим таким не цікавлюся. Якщо вони відпустять мене і дадуть мені спокій, то я не заважатиму їм.
— Ти маєш переконувати не мене, — сказав я.
Він ще якусь мить продовжував дивитися на мене, тоді повернувся спиною. Навколо, за межами нашої освітленої стежини, панувала темрява, і я не бачив у ній нічогісінько. Але він гукнув на повний голос, звертаючись, гадаю, до чогось... чого завгодно:
— Ти мене чуєш? Не хочу, щоб мене у це вплутували! Я просто хочу піти звідси. Живи й дай жити іншим, чув про таке? Ну, що, згода?!
Підскочивши до нього, я схопив його за зап’ясток і смикнув на себе. А зробив це тому, що помітив, як у повітрі над його головою починає проявлятися зменшена примарна копія образу Лоґрусу. Мить, і вона пірнула долу, спалахнувши, наче блискавка, супроводжуючись звуком, схожим на ляскання батога, пройшла тим місцем, де щойно стояв Юрт, і зникла, зробивши отвір у стежині.
— Бачу, зав’язати не так просто, — вимовив Юрт. Він задер голову й подивився у небо. — Можливо, саме зараз воно готується вдарити знову. Може влупити будь-якої миті, коли я найменше на це чекатиму.
— Усе, як у справжньому житті, — не став заперечувати я. — Втім, гадаю, ти можеш розглядати це як попереджувальний постріл і поки що заспокоїтись. Їм непросто сюди дістатись. Але ось що важливо: мене змусили визнати, що це мій персональний іспит. Отож, я хотів би почути від тебе, просто зараз, яка твоя роль: допомагати мені чи перешкоджати?
— Якщо ти про це заговорив, — відповів він, — то пригадую, що я раптом опинився тут, знаючи одне: мушу бігти з тобою наввипередки, а потім ми, начебто, мали битися...
— І якої ти тепер думки про це?
— Ми з тобою ніколи не ладнали. Але мені не подобається, щоб мене використовували таким чином.
— Не проти, Юрте, оголосити перемир’я на той час, поки я розберуся з цією грою і знайду, як вибратися звідси?
— А що матиму з цього?
— Я знайду шлях із цього клятого місця, Юрте. Простягни мені руку й допоможи або принаймні не заважай, — і я знайду звідси вихід для нас обох.
Він розсміявся і сказав:
— Не впевнений, що шлях звідси... Хіба що Сили самі нас звільнять.
— Тоді тобі нема чого втрачати, — сказав я, — а може, навіть побачиш, як під час цих намагань я загину...
— Ти й насправді володієш обома магіями, Лабіринту і Лоґрусу? — запитав Юрт.
— Так. Але в магії Лоґрусу я значно сильніший.
— А ти можеш задіяти якусь із них проти її джерела?
— Дуже цікаве метафізичне питання, але відповіді я не маю, Юрте, і, гадаю, мені краще її не шукати. Тут небезпечно викликати Сили. Отже, можу розраховувати лише на кілька ходових заклинань. Не думаю, що вибратися звідси нам допоможе магія.
— А що тоді?
— Не знаю напевне. Але переконаний у тому, що не побачу всієї картини, поки не дістануся до кінця цієї доріжки.
— Чорт забирай, я навіть не знаю! Маю відчуття, що це не найздоровіше місце для мене. З іншого боку, а раптом це єдине місце, де такі, як я, можуть існувати? А раптом ти знайдеш для мене двері, я зроблю крок крізь них і — розтану?
— Якщо фантоми Лабіринту можуть являтися в Тіні, гадаю, ти теж можеш. Фантоми Дворкіна та Оберона приходили до мене за межами цього місця, ще до того, як я сюди потрапив.
— Звучить обнадійливо. На моєму місці, ти б ризикнув?
— Це ти закладаєшся на своє життя, — відповів я.
Він пирхнув.
— Приймаю. Піду з тобою, і хай буде, що буде. Допомагати не обіцяю, але й не капоститиму тобі.
Я простягнув йому руку, а він похитав головою.
— Не треба сентиментів, — промовив. — Якщо мої слова нічого не варті без рукостискання, то і з ним ціна їм — ламаний гріш, хіба не так?
— Гадаю, ти правий.
— А тиснути тобі руку я ніколи не мав великого бажання.
— Шкодую, що запропонував, — сказав йому. — Але ти можеш пояснити мені причину? Для мене це завжди було загадкою.
135
Личинки непарного шовкопряда завіз у Північну Америку Етьєн Леопольд Трувело (фр. Etienne Leopold Trouvelot; 1827-1895) — французький астроном та ентомолог-аматор — для подальшого розведення та застосування у виробництві шовку. Частина личинок потрапила за межі лабораторії та саду вченого, шовкопряд розмножився у сусідніх лісах. Усі заходи зі знищення непарного шовкопряда виявились неефективними, він розосередився на гігантській території. Щорічно ці шкідники завдають збитків на суму близько 700 мільйонів доларів.