Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— А якщо відмовлюся? — я намагався виграти час.

— Тоді ти доведеш, що гідний називатися джентльменом, і я діятиму відповідно.

— Тобто, нападеш у будь-якому разі? — запитав я.

— Правила це дозволяють, — відказав Борел.

— У дупу твої правила, — сказав я, заводячи праву ногу позаду лівої, та зі стрибком назад вихопив клинок і прибрав бойову стійку.

Він миттю напосів на мене. Я продовжував задкувати, обминаючи крижану брилу, з-за якої вийшов Борел. Я не мав жодного бажання зупинитись і мірятися з ним вправністю, а надто тепер, коли побачив його спритність. Відступаючи, відбивати удари було значно легше. А ще з моїм мечем було щось не так, і, скинувши на нього одним оком, я зрозумів, що саме: це був не мій меч.

У блискучому світлі, що йшло від доріжки та відбивалося від крижаної поверхні, я побачив інкрустацію, що петлювала лезом. Знав лише один такий меч і зовсім недавно бачив його в руці, що могла бути рукою мого батька. То Ґрейсвандір виблискував переді мною. Я посміхнувся. Оце іронія! Адже саме ця зброя вразила справжнього лорда Борела.

— Тобі смішно з власного боягузтва? — проказав Борел. — Зупинись і бийся, вилупку!

Наче у відповідь на його запрошення мусив зупинитися, бо щось не давало мені відступати й надалі. Я поглянув униз, а клинок Борела не простромив мене тієї ж миті лише тому, що, як я зрозумів із виразу обличчя свого нападника, з ним теж трапилося щось подібне.

Оті руки, що стирчали з-під криги, міцно вхопили нас за кісточки й утримували на місці. Тепер прийшла черга посміхатися Борелу, бо хоч він і не міг наступати, я не міг ані на крок відступити. Отже...

Його клинок розтяв повітря блискавкою, я парирував з четвертої позиції та зробив випад із шостої. Він відбив мій удар і зробив відвабний випад. Знову четверта, — і випад. Удар у відповідь. Відбити з шостої... Ні, це обманний рух. Підновити його з четвертої. Фінт. Ще фінт. Укол...

Із-за його плеча вихопилося щось біле, тверде і влучило мені в лоба. Я поточився, але не впав навзнак, бо мене не відпускали руки. Насправді мені пощастило, що я осів, наче мішок, бо якби не це, Борел прохромив би мені печінку. Завдяки чи то моїй реакції, чи то магічній силі, що її, кажуть, має в собі Ґрейсвандір, тієї миті, як коліна мені підігнулися, мою руку, в якій я тримав Ґрейсвандір, повело вперед. Я відчув, як лезо зіткнулося із чимось, хоч і не дивився в тому напрямку, й почув, як вражено крякнув, а потім вилаявся Борел. А ще почув, як чортихається і Юрт. Його я не міг бачити.

Поки намагався випрямитися, відбив удар, спрямований мені в голову, і водночас побачив яскравий спалах. Тоді зрозумів, що зумів проткнути Борелу передпліччя, і з рани фонтаном жбухнуло полум’я... Усе його тіло, від ніг, почало світитись, абриси розпливатися.

— Ти переміг мене не майстерністю! — загорлав Борел.

Я стенув плечима.

— А це й не Зимові Олімпійські ігри, — відказав я йому.

Він перехопив меча, замахнувся та метнув його в мене, уже перетворюючись на вогняний стовп, що знявся й розчинився у повітрі.

Я відбив меча, він пролетів повз моє ліве плече, впав, устромившись у кригу, й залишився так стояти, вібруючи, наче ілюстрація до скандинавської версії легенди про короля Артура.

Раптом відчув, як щось торкнулося моєї руки.

— Вибач, шефе. Я переплигнула йому на коліно. Доки дісталася його горла, він уже спалахнув вогнем.

— Добре все, що добрий кінець має, — відповів я. — Ти ж не обпалилася, Фракір?

— Навіть жару не відчула.

— Даруй, що влучив у тебе цією бурулькою, — сказав мені Юрт. — Цілив у Борела.

Я вибрався з рівнини, утиканої руками, і попрямував до вже знайомої доріжки.

— Це допомогло, частково, — сказав я Юртові. Мені не хотілося йому дякувати. Звідки знати, у кого він насправді цілився? Я озирнувся. Деякі з рук, ті, які копнув Юрт, показували нам середній палець.

Чому в моїх руках опинився Ґрейсвандір? Чи будь-яка інша зброя могла б із такою силою вразити фантома Лоґрусу? То, може, й насправді це батько переніс мене сюди? Чи він відчував, що мені може знадобитися лезо саме цього меча? Я хотів так думати, хотів вірити, що це був він, а не ще один фантом Лабіринту. А якщо так, я прагнув зрозуміти, яка його роль у всій цій історії. Що йому може бути відомо? На чиєму він боці?

Ми повернулися на стежину й рушили нею далі. Вітер ущух, а ті руки, що вистромлялися з-під криги, залишилися поодалік; тепер вони тримали смолоскипи, які освітлювали наш шлях на велику відстань, аж до голих скель, що височіли попереду. Більше нічого поганого, поки ми перетинали цю замерзлу рівнину, не трапилося.

— Із того, що ти розповів мені, та з того, що я побачив, — заговорив Юрт, — у мене складається враження, ніби цю подорож спонсорує Лабіринт, а Лоґрус намагається закомпостувати твій квиток.

Щойно він це сказав, крига розкололася в багатьох місцях. Тріщини побігли до нас, звідусіль, як з лівого, так і з правого боку доріжки. Однак, наближаючись до нас, вони сповільнювали свій рух. І тут я вперше помітив, що наша доріжка виступає над рівнем долини. Ми простували наразі чимось на кшталт дамби, а обіч неї скресала крига, товпилися крижини, але не могли нам зашкодити.

— Наприклад, ось таким чином, — зауважив Юрт, вказуючи на цю картину. — До речі, як ти вляпався у цю халепу?

— Це все заварилося 30 квітня... — почав я.