Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Він наморщив лоба, а потім кивнув:

— Гадаю, це так.

— То чому б я мав тобі довіряти?

— Просто зараз тому, що ти тримаєш мене за яйця. Згодом — тому, що я буду тобі до біса корисним.

Ще кілька хвилин ми підіймалися мовчки, а потім я сказав:

— Найбільше мене турбує те, що Юрт пройшов крізь Лоґрус не так давно. Ти не є дорослішою чи поміркованішою версією мого найменш улюбленого родича. Ти — копія, дуже близька до оригіналу. Не думаю, що за такий невеличкий проміжок часу ти встиг дуже змінитися.

Він здвигнув плечем.

— Що можу сказати, крім того, що вже сказав? — промовив. — Тоді укладімо угоду, враховуючи тільки наші можливості та власні інтереси.

Я посміхнувся. Ми обидва розуміли, що в будь-якому разі справи розвиваються саме так. Але наші балачки допомагали скоротати час. Ми піднімалися все вище, а мені тим часом майнула думка.

— Як гадаєш, ти можеш мандрувати Тінню? — запитав я Юрта.

— Не знаю, — відказав той, помовчавши. — Мій останній спогад перед тим, як я опинився тут, — це як проходжу крізь Лоґрус. Гадаю, тоді він і зробив запис. Тому я не маю спогадів про те, як Сухай навчав мене пересуватися Тінями, чи про свої спроби. На мою думку, я можу це робити, а ти як гадаєш?

Я зупинився віддихатися.

— Це настільки заплутана магія, що я в ній нічого не тямлю. Гадав, може, тебе закинули сюди з готовими відповідями на такі запитання, тобто з надприродним відчуттям, що тобі під силу, а що ні.

— На жаль, це не так. Якщо тільки не вважати, що інтуїція — це щось надприродне.

— Якщо ти не помиляєшся надто часто, може, це так і є.

— От лайно! Але наразі зарано робити висновки.

— Лайно. Твоя правда.

Невдовзі ми піднялися вище тієї імли, звідки, очевидно, сипалася сніжна крупа. Ще далі вітер змінився легеньким вітерцем. Ще трохи, і не стало й вітерцю. Гребінь вималювався трохи попереду, тож незабаром ми були вже на ньому.

Озирнувшись, я поглянув униз. Побачив лише легке мерехтіння, що пробивалося крізь туман. А перед нами бігла наша доріжка, зиґзаґом, де-не-де пунктиром, наче написана морзянкою. Ці регулярні розриви, можливо, пояснювалися скелями. Доріжка вела нас праворуч, потім повернула ліворуч.

Не припиняв стежити за Юртом: чи не помічу з виразу його обличчя, що він упізнає місцевість. Слова — це лише слова, а він був версією того Юрта, з ким я зростав разом. І якщо з його вини вскочу в якусь халепу, то негайно простромлю Ґрейсвандіром те місце, яке він наразі займає.

Миготіння.

Ліворуч з’явилося щось схоже на печеру в скелястому схилі... ні, це наче отвір до іншої реальності. Автомобіль дивного вигляду їде крутою міською вулицею...

— Що?.. — почав Юрт.

— Я ще не зрозумів, що це означає. Чортова купа таких картинок виникала й раніше. До речі, я спочатку повважав тебе одним з таких видив.

— Але це виглядає достатньо реально, щоб зайти й подивитися.

— Може, й так.

— А раптом це наш вихід звідси?

— Не знаю, мені здається, це було б надто просто.

— Чому б нам не перевірити?

— Ти перший, — сказав я йому.

Ми зійшли зі стежини, наблизилися до вікна у реальність, і Юрт ступив крок уперед. За мить він був на тротуарі обіч тієї вулиці, якою котила машина. Обернувшись, помахав мені рукою. Я бачив, як ворушаться його губи, але слів не чув.

Якщо мені вдалося змахнути сніг з червоного «Шевроле», то чому я увесь не можу зайти всередину однієї з цих сцен? А якщо це мені вдасться, то, можливо, я зможу почати з цього місця пересуватися Тінями, поки опинюся в приємнішому середовищі, ніж оцей темний світ? Я рушив уперед.

Мить — і я опинився всередині, й навколо наче ввімкнули звук. Я дивився на будинки, на стрімку вулицю, прислухався до міського шуму, принюхувався до повітря. Це місце дуже скидалося на одне з відображень Сан-Франциско. Я прискорив крок, аби наздогнати Юрта, який уже ось-ось мав завернути за ріг.

Я швидко порівнявся з ним, і ми пішли пліч-о-пліч. Наблизилися до рогу. Обігнули його. І скам’яніли.

За рогом не було нічого. Перед нами стіною стояла чорнота. І навіть не просто чорнота, а цілковита порожнеча, від якої ми негайно позадкували.

Я повільно простягнув руку вперед. Коли правиця наблизилася до темряви, відчув поколювання, потім холод, а тоді й страх. Я відсмикнув руку. Юрт теж зробив спробу і теж прибрав руку. Піднявши зі стічної канави горлечко від розбитої пляшки, він розвернувся та жбурнув його у перше-ліпше вікно поблизу, кинувшись слідом.

Я побіг за ним. Наздогнавши його біля розбитої шибки, зазирнув крізь неї всередину будівлі.

Знову чорнота. З іншого боку вікна не було геть нічого.

— Схоже на будинок із привидами, — зауважив я.

— Еге ж, — погодився Юрт. — Скидається на те, що нам відкривають дуже обмежений доступ до різних Тіней. А ти як вважаєш?

— А мені починає спадати на думку, чи не маємо ми щось відшукати в одному з цих місць...

Зненацька чорнота за вікном зникла і стало видно столик. На ньому тріпотів вогняний язичок свічі. Я спробував просунути руку крізь розбите скло й дістатися свічки. Тієї ж миті вона зникла. За вікном знову — стіна чорноти.

— Як на мене, це може бути стверджувальна відповідь на твоє запитання, — сказав Юрт.

— Гадаю, ти маєш слушність. Але ж не можемо шукати це щось у кожному будинку, повз який проходимо.