Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Що тепер? — запитав Юрт.

— Це воно, — відказав я, — має бути воно, хіба не бачиш? Варто було мені запитати, що тут відбувається, як показали те, що треба. Тепер, гадаю, мушу діяти хутко... тільки-но зрозумію, як саме...

У кам’яній кладці, що обрамляла топку каміна, один із каменів наче розпікся сильніше за інші. Я дивився на нього, а він сяяв дедалі сильніше. Жарини не могли б спричинити такий ефект. Тоді...

Підкоряючись могутньому імпульсові, я кинувся вперед. Почув, як щось кричить Юрт мені в спину, але голос його мов відрізало, щойно я опинився в кімнаті. Коли проходив мимо ліжка, на мене повіяло улюбленими парфумами Віалли. Це й насправді Амбер, — я був упевнений у цьому. Не якийсь там факсимільний відбиток. Я кинувся до каміна, до його правого кута.

Юрт увірвався до кімнати слідом за мною.

— Виходь, треба битися! — гукнув він.

Крутнувшись до нього, я зашипів: «Стули писок!» — і приклав палець до губ.

Він перетнув кімнату, схопив мене за руку біля плеча й хрипло прошепотів мені на вухо:

— Борел знову намагається матеріалізуватися! Коли ти вийдеш звідси, він уже матиме тіло й чекатиме на тебе!

З вітальні почувся голос Віалли, вона гукнула:

— Хто там?

Я ривком звільнився від Юрта, упав на коліна перед каміном і вхопив той камінь, що світився найяскравіше. Камінь, здавалося, був вмурований у камін, але, коли я смикнув за нього, відокремився без проблем.

— Як ти знав, що можна витягти саме цей камінь? — пошепки запитав Юрт.

— Сяйво, — відповів я.

— Яке ще сяйво? — не вгавав той.

Я не став йому відповідати, а запустив правицю у просвіт, що утворився, зухвало сподіваючись, що там нема неприємних сюрпризів. Отвір тягнувся за кам’яну кладку. І там я намацав це. Воно звисало з якогось кілка чи гачка, на довгому ланцюжкові. Я обхопив його пальцями й потягнув до себе. І почув, як став частіше дихати Юрт, котрий дивився мені через плече.

Останнього разу я бачив це на шиї Рендома, коли ховали Каїна. Я тримав у руці Судний Камінь. Хутко піднявши його над головою, накинув ланцюжок собі на шию, і червоний камінь ліг мені на груди саме тієї миті, коли відчинилися двері з вітальні.

Тримаючи палець біля губ, я в стрибку схопив Юрта за плечі, розвертаючи його у бік відсутньої стіни, за якою лежала наша стежина. Він почав пручатись, але я міцним стусаном надав йому потрібного напрямку.

Я почув, як Віалла питає: «Хто тут?» — і побачив спантеличений погляд Юрта.

Часу пояснювати йому знаками чи пошепки, що вона сліпа, я не мав. Тому ще раз штурхнув його. Але цього разу він відступив убік, витягнув ногу, просунув руку в мене за плечима та штовхнув мене вперед. З моїх губ встигла злетіти дуже коротка лайка, і я упав. У себе за спиною знову почув голос Віалли: «Хто...?», а тоді голос її пропав.

Я сторч полетів на доріжку, але, падаючи, примудрився витягти кинджал зі свого правого чобота. Відкотився якомога далі, а коли схопився на ноги, вістря мого клинка вже було спрямоване на постать Борела, котрий, схоже, устиг повернути собі тіло.

Він дивився на мене, вишкіряючись, та поки що не видобуваючи зброї з піхов.

— Тут нема лану, всіяного руками, — зауважив Борел, — і тобі більше не пощастить так, як під час нашої останньої зустрічі.

— Шкода, — сказав я.

— А якщо відберу в тебе оцю біжутерію, яка теліпається у тебе на шиї, та доставлю її до Лоґрусу, винагородою мені буде нормальне існування, і я заміню собою мого колись живого двійника, того, що його підступно заколов твій батько, як ти сам розповів.

Видіння королівських апартаментів у Амбері зникло. Юрт стояв за межами доріжки, біля того місця, де проходив інтерфейс із цим дивним королівством.

— Я знаю, що мені його не перемогти, — гукнув він, коли я на нього подивився, — а тобі це одного разу вдалося.

Я повів плечем.

Тут Борел повернувся до Юрта.

— Ти зрадиш Двори та Лоґрус? — запитав його.

— Навпаки, — відказав Юрт. — Можливо, мені вдасться врятувати їх від серйозної помилки.

— Якої ще помилки?

— Розкажи йому, Мерліне. Розкажи йому те, що казав мені, коли ми видряпувалися з тієї морозилки, — промовив Юрт.

Борел знову втупивсь у мене.

— Є щось дуже дивне в цьому сценарії, — сказав я. — Відчуваю, що це дуель між Силами, Лоґрусом і Лабіринтом. Може, Амбер та Двори тут не головні. Бачиш...

— Маячня! — перервав мене Борел, витягаючи клинок. — Усе це нісенітниці, вигадані, аби уникнути нашої дуелі!

Я перекинув кинджал у ліву руку, а правою витягнув із піхов Ґрейсвандір.

— Той чорт з тобою! — сказав Борелу. — Ходи сюди, добудь його!

На моє плече впала рука, впала і продовжила свій рух униз, ще й із закрутом, тиснучи мене у спіральний рух додолу, який виштовхнув мене зі стежки вліво. Краєчком ока я помітив, як Борел позадкував на крок.

— Ти маєш схожість з Еріком або з Корвіном, — почув я глибокий, знайомий мені голос, — хоч я тебе і не знаю. Але на тобі Камінь, і це робить твою особу надто важливою, щоби ризикувати собою у дріб’язковій сутичці.

Я повернув голову. Це був Бенедикт, ось хто. Бенедикт із двома цілими руками.

— Моє ім’я Мерлін, і я син Корвіна, — озвався до нього, — а це славетний дуелянт із Дворів Хаосу, наставник дуельної справи.