Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Ще три кроки, і туман розсіявся, а вона виникла просто переді мною. Стояла, приткнувшись спиною до ліхтарного стовпа. На голову нижча від мене, у пальті-тренчі та чорному береті на чорному ж блискучому волоссі. Вона кинула сигарету на землю й неквапом роздушила її носком черевичка. Черевички у неї були теж чорні, на високих підборах, з тонкої дорогої шкіри. Встиг помітити, що ніжки в неї були також класні. Вийнявши з кишені пальта плаский срібний портсигар, вона відкинула накривку з опуклим зображенням троянди, видобула сигарету, вставила її собі в рота, закрила портсигар і сховала його. А тоді, дивлячись повз мене, спитала:
— Вогнику не знайдеться?
Сірників я не мав, але не збирався пасувати через таку дрібничку.
— Звичайно, — промовив я, повільно підносячи руку до її витонченого обличчя. Розвернув руку долонею до себе, аби вона не помітила, що в ній нічого нема. Тієї миті, коли я прошепотів потрібне слово і вогник з пучки мого пальця перестрибнув на кінчик її сигарети, вона торкнулася моєї руки, наче притримати. Звела на мене очі, величезні, темно-сині, з довгими віями, і зустрілася поглядом зі мною. Зойкнувши, зронила сигарету.
— Mon Dieu![133] — вигукнула і кинулася до мене, розкривши обійми. Припавши до мене, заридала. — Корвіне! — вимовила. — Ти знайшов мене! Нарешті!
Я не випускав її з обіймів, не відповідаючи, не бажаючи порушити чуже щастя такою дурницею, як правда. Хай їй чорт, тій правді! Погладив її по голові.
Не відразу, відсунувшись трохи, вона підвела до мене голову. І минуло ще кілька секунд, доки зрозуміла, що це тільки схожість, що вона побачила те, що хотіла побачити. Отже, я запитав:
— Що така дівчина, як ти, робить у такому місці, як це?
Вона тихо розсміялася.
— Ти знайшов шлях? — запитала, відтак її очі звузилися: — Ти не...
Я похитав головою.
— Мені не стало духу.
— Хто ти такий? — запитала вона, позадкувавши на півкроку.
— Моє ім’я Мерлін, і я проходжу якийсь божевільний квест, не розуміючи його.
— Амбер, — сказала вона неголосно, усе ще не прибираючи руки з моїх пліч, і я кивнув.
— Не знаю тебе, — мовила. — Відчуваю, що мала б... але... не знаю.
Вона знову наблизилася до мене й поклала голову мені на груди.
Я почав щось казати, пояснювати, але вона приклала мені пальця до вуст.
— Ще ні, не зараз, а може, ніколи, — вимовила. — Не розповідай. Не розповідай мені більше нічого. Але ти маєш знати, фантом ти Лабіринту чи ні.
— А що таке фантом Лабіринту?
— Артефакт, якого створив Лабіринт. Він записує всіх, хто ним проходить. Лабіринт може викликати нас, коли забажає, викликати такими, якими ми були, коли проходили крізь нього. Може використати нас, як захоче, послати нас туди, де матиме для нас завдання. Можна сказати, що це його закляття. Якщо нас знищити, він може відтворити нас знову.
— І часто він так робить?
— Не знаю. Я не знаю, чого він хоче, а надто, як він вчиняє з іншими. Знаю тільки про себе, — тоді вона раптом виголосила, узявши мене за руку: — Ти не фантом. Це можу сказати точно. Але ти інакший... Не такий, як усі, в кому тече кров Амбера.
— Сподіваюся, — сказав я. — Маю пращурів у Дворах Хаосу, не тільки в Амбері.
Вона піднесла мою руку до вуст, наче збираючись поцілувати. Але губи її ковзнули далі, до того місця на зап’ястку, звідки я брав кров для Бранда. І я відразу ж зрозумів: є у крові амберитів щось таке, що надзвичайно притягує фантомів Лабіринту.
Я спробував забрати руку, але дівчина теж володіла силами Амбера.
— Часом у моїх жилах тече вогонь Хаосу, — застеріг її. — Він може тобі зашкодити.
Вона повільно підвела голову й посміхнулася. На її губах червоніли криваві плями. Я опустив очі на свій зап’ясток: він також був мокрий від крові.
— Кров Амбера має силу над Лабіринтом, — почала говорити вона, і тут закрутився туман, обвиваючись їй навколо щиколоток. — Ні! — заволала дівчина і знову припала до мого зап’ястка.
Вихор піднявся до її колін, до стегон. Я відчував, як її зуби шматують мій зап’ясток. Заклинання, що могло б завадити цьому, я не знав, тому просто огорнув її рукою, пестячи волосся. Ще мить — і вона розчинилася, просто в моїх обіймах, перетворившись на кривавий смерч.
— Іди праворуч, — почув її скрик із глибин вихору, що віддалявся. Її сигарета ще тліла на тротуарі, а поруч червоніли краплі моєї крові.
Розвернувшись, я полишив це місце. Крізь ніч і туман до мене й досі долинали ледь чутні звуки: хтось грав на фоно мелодію минулих років.
6
Я повернув праворуч. Скрізь, де крапала моя кров, реальність трохи танула. Проте на мені все загоюється дуже швидко, і незабаром рука припинила кровоточити. Навіть саднити перестала.
— Шефе, ти змочив мене у крові.
— Добре, що не у вогні, — зауважив я.
— Там, серед тих каменюк, мене трохи й підсмалило, — поскаржилася Фракір.
— Мені шкода, що так сталося. Ти розумієш, що взагалі діється?
— Нових інструкцій не було, якщо маєш на увазі це. Але я трохи поміркувала — бо ж тепер умію це робити, — і це місце видається мені все більш і більш загадковим. Наприклад, уся ця історія з фантомами Лабіринту. Якщо Лабіринт не може дістатися сюди напряму, він може принаймні засилати агентів. А тобі не здається, що Лоґрус може якимсь чином робити те ж саме?
— Гадаю, таке можливо.
— У мене складається враження, що між ними відбувається щось на кшталт дуелі, тут, на зворотному боці реальності, між Тінями. Що, як це місце було перш за все? Навіть раніше Тіні? Що, як вони зійшлися тут із самого початку в такому собі дивному метафізичному двобої?
— Хай так, але що з цього випливає?
— Вони майже перетворили Тінь на доважок, на побічний продукт напруження, що панує між ними.
— Фракір, боюсь, я не доганяю...
— Що, коли й Амбер, і Двори Хаосу були створені лише для того, аби постачати агентів для цього протистояння?
— А що, як цю ідею упхав тобі Лоґрус, недавно наділивши тебе новими здібностями?
— Навіщо? — запитала Фракір.
— Ще одна спроба змусити мене визнати, що це протистояння важливіше за людей. Ще один спосіб натиснути на мене і змусити пристати на чийсь бік.
— Не відчуваю, щоби мною маніпулювали.
— Як сама зазначила, ти ще новачок у мистецтві міркувати. А щойно сформулювала цілий ланцюжок до біса абстрактних думок...
— Хіба?
— Повір мені на слово.
— І що це може означати?
— Небажану увагу до нас Верховних Сил.
— Краще притримай язика, якщо ми перебуваємо в зоні їхніх бойових дій.
— Холера на доми обидва Rami![134]З якогось дива я потрібний їм для цієї гри! Тож якось стерплять...
Десь угорі прокотився грім.
— А що я казала?
— Це блеф, — відповів я.
— Чий?
— Гадаю, Лабіринту. Схоже, то його фантоми відповідають за реальність у цьому секторі.
— Знаєш, можливо, ми не так усе розуміємо. Стріляємо наосліп.
— А я почуваюся так, наче це по мені хтось стріляє, а я сліпий. Ось чому відмовляюся грати за чужими правилами.
— Ти маєш план?
— Виси собі тихенько. А якщо скажу: «Убий», зроби це. Ходімо, а там побачимо, що нас чекає.
Я знову припустив бігцем, геть від цього туману, геть від фантомів — хай собі й далі граються в примар у своєму примарному місті. Блискуча доріжка крізь країну, вкриту темрявою, і я біжу нею, змінюючи Тіні навколо себе, а країна ця намагається водночас змінити мене. А попереду спалахи та гуркотіння грому, а обабіч мене вуличні сценки виникають у темряві й знову розчиняються в ній.
133
Боже мій! (Фр.).
134
Автор перефразував рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта» (англ. «Romeo and Juliet») «А plague о’ both your houses!» — «Чума, чума обом родинам вашим!», переклад українською Ірини Стешенко, 1986.