Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Кепський клімат, — пробурчав Юрт, клацаючи зубами.

— От не думав, що фантоми чутливі до земних негараздів, — зауважив я.

— Який з мене в біса фантом, — заперечив він. — Я почуваюся так само, як завжди. Те, що мене сюди відправило перестріти тебе на твоєму шляху, могло б принаймні передбачити, з якими умовами тут доведеться зіткнутися...

— А це місце не таке уже й земне, — додав він, помовчавши. — Якщо ми потрібні їм у якомусь місці, могли б забезпечити й короткий шлях. А так ми матимемо геть нетоварний вигляд, коли туди дістанемося.

— Насправді, думаю, ні Лабіринт, ні Лоґрус не мають тут великого впливу, — мовив я. — Гадаю навіть, вони взагалі тримаються осторонь нашого шляху.

Стежина вивела нас на рівнину, таку пласку й таку блискучу, що я злякався, чи це не самісінька крига. Виявилося, що так воно і є.

— На вигляд слизько, — сказав Юрт. — Спробую змінити форму ніг. Зроблю ширшими ступні.

— Погубиш чоботи й поморозиш собі ноги, — сказав я. — Краще перенести нижче центр ваги тіла.

— У тебе на все готова відповідь, — він почав роздратовано, а завершив фразу спокійно: — ...але цього разу маєш слушність.

Ми на кілька хвилин зупинилися, поки він ставав нижчим, приземкуватішим.

— А себе ти не збираєшся змінювати? — поцікавився.

— Ризикну залишитися таким, який є, — відказав я. — Так можу швидше рухатися.

— Так можеш швидше сісти на дупу.

— Побачимо.

Ми рушили далі, тримаючи рівновагу. Далі від стіни вітер лютував іще дужче. Але наша крижана стежка виявилася не суцільною ковзанкою, як ми боялися. Поверхня її була хвилястою та зернистою, і це забезпечувало хоч якесь зчеплення. Повітря заходило в легені холодним полум’ям, сніжна крупа крутилася крутнями, і вони дзиґами перетинали наш шлях. Стежина у нас під ногами наразі присвічувала блакитним сяйвом, забарвлюючи блакитним і сніжинки, що пролітали над нею. Десь за чверть милі обабіч стежини почали раз у раз виникати примарні картини. Перше з видінь показувало власною персоною мене, розпростертого на купі обладунків у каплиці; другою з’явилася Дейдра — вона стояла під ліхтарем і дивилася на годинник.

— Що за чортівня? — запитав Юрт, помітивши ці картини, що вигулькнули з темряви й миттєво зникли.

— Як не знав, що воно таке, побачивши цю чудасію вперше, так і тепер не знаю. Коли побачив тебе вперше, то подумав, що ти — одне з таких видінь. Вони виникають і тануть. Жодної послідовності я не помітив.

Наступного разу з’явилася картинка начебто вітальні: стіл, а на ньому ваза з квітами. У кімнаті нікого не було. Картинка миттєво зникла...

Ні, не зовсім так. Кімната зникла, але квіти залишилися, лежали собі просто на льоду, трохи осторонь. Я зупинився, тоді попрямував до них.

— Мерлю, не знаю, чи можна залишати стежину...

— Під три чорти, — відказав я, наблизившись до крижаної брили, що нагадала мені той Стоунхендж, звідки нещодавно вибрався. Біля її підніжжя буяли барвисті спалахи.

Тут було їх чимало — троянди різного сорту, різного кольору. Нахилившись, я взяв одну, майже срібну...

— Що ти тут робиш, хлопчику? — почув знайомий голос.

Хутко випроставшись, я побачив, що висока темна постать, яка виткнулася з-за брили льоду, звертається не до мене. Чоловік із посмішкою кивав головою Юртові.

— Мордуюся, і все псу під хвіст, — відповів Юрт.

— А це, мабуть, і є пес, — сказав чоловік, — вскубнув кляту квітку. Срібну троянду Амбера... лорда Корвіна, гадаю. Привіт, Мерліне. Шукаєш свого батечка?

Я дістав англійську шпильку — завжди маю із собою кілька, вколотих у підбійку плаща, і причепив троянду собі на груди, біля серця. Цей чоловік був Лорд Борел, герцог королівського Двору Свейвілла і, за чутками, один із коханців моєї матері. Тільки все це — у далекому минулому. А ще його вважали одним із найбільших майстрів меча у Дворах. Довгі роки він виношував ідею-фікс — убити мого батька, або Бенедикта, або Еріка.

На своє нещастя, Борел зустрівся саме з Корвіном, та ще й тоді, коли татусь поспішав. Вони так і не схрестили клинки. Натомість татусь його піддурив і уколошкав у манері, яка, боюся, формально не зовсім тягнула на чесний бій. І добре зробив. Мені цей тип ніколи не подобався.

— Ти мертвий, Бореле. Знаєш це? — сказав я йому. — Ти — лише фантом тієї людини, якою був того дня, коли пройшов крізь Лоґрус. У реальному світі Лорда Борела більше не існує. Хочеш дізнатись, як це сталося? Корвін убив тебе того дня, коли відбулося Падіння Лабіринту.

— Брешеш, лайно ти собаче! — вигукнув Борел.

— Гм, ні, — утрутився Юрт. — Ти й насправді мертвий. Тебе закололи, так я чув. Хоча не знаю, чи це зробив Корвін.

— Він, — сказав я.

Борел відвів очі, а я помітив, що він стиснув зуби, аж жовна випнулися.

— Це місце — щось на кшталт загробного світу, чи як? — поцікавився він трохи згодом, усе ще не дивлячись на нас.

— Можеш і так вважати, якщо хочеш, — сказав я.

— А тут можна померти ще раз?

— Гадаю, так, — підтвердив я.

— Що це?

Його погляд упав на щось на льоду, і я теж подивився туди. Неподалік щось лежало, і я зробив крок у тому напрямку.

— Рука, — відповів Борелу. — Це схоже на людську руку.

— Що тут відбувається? — спитав і Юрт, наблизившись та штурхнувши руку носаком чобота.