Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Біля одного з предметів я зупинився подивитися. Це був червоний «Шевроле» моделі 57 року, трохи притрушений снігом, припаркований на під’їзній алеї, що видалася мені знайомою. Я наблизився до нього й простягнув руку.

Занурившись у пляму тьмяного світла, моя ліва рука відразу зблякла, аж по плече. Я спробував торкнутися машини й відчув під пальцями прохолодний метал. Черкнувши долонею зліва направо, змахнув сніг. Він залишився у мене на пальцях, коли я відсмикнув руку. Картинка негайно згасла.

— Навмисне сунув туди ліву руку, — сказав я, — із тобою на зап’ястку. То ж скажи мені, що це було?

— Дякую. Це було схоже на червоний автомобіль, укритий снігом.

— Це конструкт, побудований на інформації з мого мозку. Це моя картина, пензля Поллі Джексон, у натуральну величину.

— Тоді справи гіршають, Мерлю. Я не відчула, що це був конструкт.

— І що з цього випливає?

— Те, що стоїть за цим, набуває майстерності. Або могутності. Або і того, і того.

— От лайно! — прокоментував я. Тоді розвернувся й бігцем попрямував далі.

— Можливо, щось хоче тобі продемонструвати, що воно здатне збити тебе з пантелику.

— Тоді йому це вдалося, — визнав я. — Агов, Щось! — гукнув. — Ти мене чуєш? Ти виграло! Заплутало мене остаточно. Тепер мені можна піти додому? Якщо ж у тебе було на меті щось інше, ти програло. Я не розумію, чого ти хочеш!

Яскравий спалах прорізав млу й, швиргонувши мене на стежину, засліпив на кілька довгих секунд. Я лежав і тіпався, мов у пропасниці, а грому все не було. Коли зір повернувся до мене, а м’язи припинили судомно скорочуватися, я побачив гігантську величну постать за кілька кроків від мене й упізнав Оберона.

Тільки це була статуя, копія тієї, що прикрашала собою Головну Алею в Амбері, а може, й оригінал, бо, придивившись, я помітив на плечах монумента кілька пташиних ляпок.

— Це справжній монумент чи конструкт? — запитав я вголос.

— Гадаю, справжній, — відповіла Фракір.

Я потихеньку підвівся на ноги.

— Розумію, що це відповідь, — сказав я. — От тільки не розумію, що вона означає.

Я простягнув руку помацати статую. На дотик це нагадувало радше полотно, ніж бронзу. Тієї ж миті перспектива незрозумілим чином розвернулась, і я зрозумів, що торкаюся великого, більше ніж у натуральну величину, портрета Батька Своєї Країни. Тоді краї портрета почали коливатися, розмиватись, і я побачив, що він є частиною однієї з тих затягнутих серпанком картин, які проминав на своєму шляху. Ще трохи, і зображення Оберона взялося брижами й зникло.

— Здаюся, — промовив я, проходячи крізь те місце, котре мить тому займав портрет. — Відповіді на питання ускладнюють усе ще більше, ніж ті ситуації, що викликали самі питання.

— Оскільки ми мандруємо між Тінями, чи не може це бути натяком на те, що будь-яка річ є реальною, у якомусь місці?

— Може. Але я знав це й раніше.

— Або що всі речі реальні, лише в різному сенсі, у різні часи та в різних місцях?

— Добре, те, що ти кажеш зараз, цілком тягне на повідомлення. Але я сумніваюся, що варто було вдаватися до таких крайнощів лише з метою проілюструвати певні філософські постулати, можливо, нові для тебе, але заяложені для решти. На це має бути якась особлива причина, тільки не можу збагнути, яка.

Досі всі картини, які я проминав, містили тільки неживу натуру. Тепер, однак, одна за одною стали траплятися такі, на яких були присутні люди, а інколи й інші істоти. Ці сцени — часом батальні, часом амурні, або просто побутові — були сповнені дії.

— Так, я помічаю певний прогрес, — зауважила Фракір. — Сподіваюся, це означає, що ми рухаємося в потрібному напрямку.

— Коли вони вистрибнуть звідти й накинуться на мене, — знатиму, що я на місці.

— Хтозна. Мистецтвознавство видається мені непростою справою.

Утім, ланцюжки епізодів скоро зблякли й зникли, і я знову пересувався бігцем стежиною, що світлою лінією протинала темряву. Нижче й нижче положистим схилом, а попереду — перехрестя. Де ж цей Чеширський Кіт[132], коли я так потребую логіки кролячої нори?

Щойно я спостерігав за тим, як наближається перехрестя, й ось, не встиг і оком змигнути, як воно дивовижним чином змінилося. Тепер праворуч, на найближчому до мене розі, виник ліхтарний стовп. Нечітка постать стояла під ним, тримаючи запалену сигарету.

— Фракір, як вони притягли сюди цей стовп? — запитав я.

— Дуже швидко.

— А що тобі каже інтуїція?

— Увага спрямована на тебе. Але наразі без лихих намірів.

Я сповільнив кроки. Моя доріжка перетворилася на бруковану вулицю, з бордюрами обабіч. Я перейшов із її середини на правий тротуар.

Коли я почав рухатися тротуаром, звідкись прилетіло пасмо вологого туману й затулило від мене ліхтар. Було помітно, що тротуар теж зволожнів. Кроки мої відлунювали так, наче я простував поміж будинків. Але туман устиг стати таким густим, що я не міг роздивитися будинків, лише відчував, що вони мають там бути, бо подекуди в тумані наче вимальовувалися темні громади. У спину мені почав дути холодний вітер, і я відчув, як на мене падають окремі краплини вологи. Я зупинився. Підняв комір плаща. Над головою розчув слабке гудіння літака, цілковито прихованого за темрявою і туманом. Коли літак пролетів, я рушив далі. Тепер чув, як десь дуже далеко, можливо, за кілька вулиць звідси, хтось грає на фоно. Ледь чутна мелодія здавалася лиш трохи знайомою. Я щільніше загорнувся у плащ. Пасма туману згустилися навколо мене.