Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Таке обурення недорого вартує. Навіть Альберт Швейцер[131] зі своїм схилянням перед життям не поширював його на глистів, мух-цеце і ракові клітини.

— Тобі відомо, про що я. Ти недавно заколов жінку на кам’яному вівтарі чи ні?

— Покажи мені цей вівтар.

— Не можу. Він щез.

— Покажи жінку.

— Вона теж зникла.

— Тоді у тебе нема доказів.

— Ми не в суді, чорт забирай! Якщо ти хочеш поговорити зі мною, відповідай! Або припинімо товкти воду в ступі.

— Я тобі відповів.

Здвигнувши плечима, я сказав:

— Добре. Я тебе не знаю, і це мене влаштовує. Бувай. Повернувшись до нього спиною, я зробив крок у напрямку стежини. І тут він промовив:

— Дейдра. Її звали Дейдра, і я, справді, її вбив.

Із цими словами він увійшов у дольмен, з якого я щойно вийшов, і зник там. Я дивився уважно, але він не з’явився під знаком «Вихід». Я розвернувся в протилежний бік і сам ступив усередину дольмена. Вийшов з іншого боку, навпроти того місця, де я був раніше, помітивши себе самого: я виходив із протилежного боку. Але незнайомця ніде не бачив.

— Що ти про все це думаєш? — поцікавився у Фракір, повертаючись на стежку.

— Може, то дух цього місця? Злий дух лихого місця? — припустила вона. — Я не знаю напевне, але, на мою думку, він теж один із цих клятих конструктів. Але тут вони значно сильніші.

Я дістався стежки, ступив на неї та попростував далі.

— Ти швидко змінюєш свій стиль мовлення, — похвалив Фракір.

— Твоя нервова система виявилася добрим учителем.

— Дякую. Якщо цей хлоп з’явиться десь поблизу і ти помітиш його першою, — дай мені знати, негайно.

— Добре. Фактично все це місце аж тхне тими конструктами. Тут на кожному камені — відбиток частини Лабіринту.

— Коли ти це помітила?

— Ще коли ти вперше пішов під знак «Вхід». Я тоді просканувала це місце щодо небезпеки.

Коли ми дісталися зовнішнього кам’яного кола, я поплескав по каменю. На дотик той був реальний.

— Він тут! — несподівано попередила Фракір.

— Агов! — почув я голос у себе над головою і подивився вгору. Чорно-білий незнайомець сидів на верхньому камені й курив тонку сигару. У лівій руці він тримав чималу чашу.

— Ти мене зацікавив, малий, — промовив він. — Як тебе звати?

— Мерлін, — відповів я. — А ти хто такий?

Не відповівши на моє запитання, він нахилився вперед і зістрибнув зі стіни, повільно рухаючись у повітрі. Приземлився на ноги біля мене, відтак випустив у повітря цівку сріблястого диму.

— Ти живий, — прокоментував він. — І на тобі відчувається слід Лабіринту, а також слід Хаосу. У твоїх жилах тече кров Амбера. Хто ти за походженням, Мерліне?

— Я син Корвіна, — сказав я, — а ти... ти — зрадник Бранд.

— Ім’я це моє, — відказав він, — але я ніколи не зраджував того, у що вірив.

— А вірив ти у власні амбіції, — додав я. — Твій дім, твоя родина, сили Порядку — усе це не мало жодного значення для тебе, хіба не так?

Він пирхнув.

— Я не вступатиму в дискусію із самовпевненим щеням.

— І я не маю жодного бажання дискутувати з тобою. Хоча це, може, й неважливо, але твій син Рінальдо — мій чи не найліпший приятель.

Я розвернувся, збираючись піти геть. Його рука важко лягла мені на плече.

— Зачекай! — сказав він. — Що ти верзеш? Рінальдо ще малий пацан.

— Помиляєшся. Ми з ним майже одного віку.

Він прибрав руку з мого плеча, а я повернувся до нього. Він випустив свою сигару, і та впала на стежину, продовжуючи диміти, а чашу переклав до тієї руки, що була огорнута темрявою. Він тер собі лоба.

— Невже у головних лініях минуло вже стільки часу? — промовив він.

У раптовому пориві я витягнув свої Козирі, знайшов карту з Люком і показав йому.

— Ось Рінальдо, — сказав я.

Він простягнув руку до Козиря, і, не знаю чому, я дозволив йому взяти карту. Він довго дивився на неї.

— Контакт через Козирі тут, схоже, не працює, — сказав я.

Він звів на мене очі й похитав головою.

— Ні, не працює, — підтвердив, повертаючи мені карту. — Як... як він?

— Ти знав, що він убив Каїна, аби помститися за тебе?

— Ні, не знав. Але я й чекав від нього чогось такого. Не менше.

— Ти ж не зовсім Бранд, чи не так?

Він розреготався, відкинувши голову.

— Я — Бранд, цілком і повністю. Але я не той Бранд, якого ти міг знати. Не питай більше: відповідь коштуватиме тобі надто дорого.

— Скільки мені коштуватиме дізнатися, хто ти такий насправді? — наполегливо запитав я, прибираючи карти у футляр.

Він підняв чашу, тримаючи її перед собою обома руками, наче збирав милостиню.

— Трохи твоєї крові, — сказав він.

— Ти що, перетворився на вампіра?

— Ні, я фантом Лабіринту, — відповів. — Дай мені трохи своєї крові, тоді я тобі поясню.

— Згода. — Однак це має бути цікава історія. — Із цими словами я дістав свій кинджал і різонув собі по зап’ястку, простягнувши руку над чашею.

Полум’я жбухнуло вгору, наче розкололася гасова лампа. Насправді по моїх жилах не тече вогонь, звісно. Але кров хаосита може виявитись у деяких місцях легкозаймистою, а це, очевидно, було саме таке місце.