Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Істеричність і невротичність українського модерністського письма на зламі віків свідчила про підключення до загальноєвропейського пошуку статевої істини. Письменник, переживаючи особистісну трансформацію, потрапляв у полон загальноєвропейської світоглядної кризи, несвідомо підхоплював небезпечну інфекцію з потягом до злочинності. За цих умов основа особистісної реальності готувалася до радикальних випробувань, а вторгнення деструктивних сфер сексуально-психологічного досвіду нагально потребували осмислення. Ці процеси, що відбувалися через особистісну трансформацію модерного письменника, виразили і філогенетичну трансформацію, яка означала модернізацію національної свідомості. Успішна модернізація української літературної свідомості несла потенцію перетворення, переведення на новий виток розвитку на основі осмислення едіпової ситуації, яка вела до єднання модерного сина з традиційним батьком, у психопоетичному плані це означало оновлення національної поетики романтизму і реалізму. У світоглядному — модернізацію національно-соціальної моделі. Тобто український модернізм не міг бути запереченням аналітичного реалізму, а навпаки, актуальність його підвищувалася на виході з кризової стадії.

Процес самоусвідомлення, розпочатий у психоісторії української літератури, не встиг досягти такого завершення, за яким почалось би загальнонаціональне усвідомлення реальної соціальної ситуації та утвердження незалежного державницького світогляду: соціальні трансформації, пов’язані з активізацією російсько-імперського інтелекту, значно випереджали внутріпсихологічні національні. Внаслідок цього новоромантичне меланхолійне відставання спричинилося до появи українського несвідомого авангардизму, для якого вигадка, фантазія (на основі пориву ins Blau) стане еквівалентною «правдоподібності» в зображенні революційної реальності (наприклад, образ «загірної комуни» заміщував образ реальної національної катастрофи, що поступово розгорталася). Надалі романтичне фантазування (міфологізування) стане еквівалентом правдоподібності соціалістичного реалізму, тобто способу подачі революційної реальності в офіційній імперсько-комунівській літературі. Романтизм з його кастраційним комплексом ставав самоочевидним джерелом психологічної небезпеки в період державницького вибору. Новореаліст В. Винниченко нагадував Франка-Мойсея, який ішов до «обітованої землі» без свого народу в той час, як народу загрожувала розіграна імперіалізмом романтична світоглядна ілюзія з фальшивим батьківством в образі Леніна. На основі колоніального материнського комплексу, що забезпечує поглинання чужорідної ідеології без проникнення в її перверсивний смисл, невротичній як новоромантичній позиції у психоісторії української літератури під впливом більшовицької революції (модерного психологічного експерименту на чолі з російським Мефістофелем) загрожувала психотична стадія, тобто реальне соціальне божевілля. Адже імперія психологічно зацікавлена у розпаді національного характеру: розщеплення спричинює його знесилення. Імперському процесу розщеплення сприяє внутріпсихологічна національна ситуація як прихід модерно безсилих, невизначених у незалежному світогляді синів-маргіналів, які імітують ніцшівську «банду братів», несучи шизофренію для національного роду. Страх свідомого батька перед таким несвідомим модерним сином у творчості В. Винниченка виявився пророчим. Розщеплення батьківсько-синівського національного коду, який у класичному періоді відроджувався на основі архетипного Святого збору як архетипної родинності, зібраної Богом-Отцем, обумовив втрату ідеї Держави.