Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Разом з Лесею Українкою та О. Кобилянською В. Винниченко виявляє, що національною реальністю порубіжжя є українська істерична жіночість та українська меланхолійна мужність, значною мірою спровокована імперським героєм-боговбивцею, тому в модерній ситуації вони мають пересотворитися, щоб стати повноцінними Жінкою і Чоловіком, тобто потужними батьками, які виведуть національний рід з імперського полону. Якщо у «Memento», «По-свій!» В. Винниченка в одному і тому ж сюжеті злочинного батьківства дитина гине, то у «Записках…» відбувається зміна розв’язки: батько після двох злочинно-невротичних спроб синовбивства приносить в жертву свою романтичну любовну фантазію заради духовної творчості. Тобто як національний психоаналітик Винниченко демонструє необхідність переходу від принципу насолоди до принципу реальності як ознаку національно свідомого творця.

Оскільки джерелом модерної меланхолії як туги «за створенням себе» постало розщеплення материнського коду на два конфліктуючі інстинкти, то Винниченко сигналізує про реальну загрозу недовершеності національного творчого акту на основі колоніального знесилення батьківського коду мужності. У цій ситуації Кирпатому Мефістофелю залишається єдине: творити романтичні казки про любов, знаючи, що вони для нього ніколи не здійсняться, але творити з єдиною метою, щоб розповісти своєму сину, передати у спадок цю ілюзію казки, віру в можливість творення себе за піднесеним ідеалом, щоб син дошукувався жінки-ідеалу, бажаної свідомої любові, а разом з нею своєї вищої сутності у майбутніх поколіннях. Такою казкою, яка твориться у романі В. Винниченка, є українська казка про Білу Шапочку як ідеологічна опозиція до російської імперської казки про «Червону Шапочку», спрямованої на розщеплення родини, національного роду.