Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Однак британський уряд не тільки не запропонував допомоги, а й активно унеможливив зусилля кількох незалежних груп, які прагнули передати продовольство людям, котрі потерпали від голоду в 1933 році. Так він учинив на тих підставах, що, мовляв, радянський уряд був проти таких ініціатив, і тому такі зусилля є даремними. Тодішній голова Північного відділу Міністерства закордонних справ Лоуренс Кольє також виступив проти присутності українців з діаспори в кількох благодійних організаціях: «Для радянських посадовців будь-що, пов’язане з українським націоналізмом, було як червона ганчірка для бика». Кольє розумів, що відбувалося, і про звіт Кейрнса він написав так: «Мені дуже рідко трапляється читати більш переконливий документ». Проте він вирішив не будити лихо.[1157]

Дипломатичне мовчання грало на руку радянському керівництву, в якого було достатньо причин, щоб продовжувати замовчувати голод. Хоча більшовицьку мету світової революції відтермінували якомога далі, про неї ніколи не забували повністю. На 1933 рік радикальні політичні зміни в Європі знову здавались можливими. Континент охопила економічна криза, Гітлер щойно став канцлером Німеччини. Міжнародна ситуація погіршилася, а в марксистсько-ленінській уяві це означало, що наближається остання фаза кризи капіталізму. У цьому контексті формування образу СРСР за кордоном для більшовицьких лідерів було надзвичайно важливим, адже вони сподівалися використати кризу на Заході для того, щоб представити Радянський Союз як найкращу цивілізацію.

Більшовицькі керманичі також переймалися громадською думкою зарубіжних країн щодо радянської внутрішньої політики. З 1917 року іноземці, від американського комуніста Джона Ріда до французького письменника Анатоля Франса, працювали в СРСР і перетворилися на надійні стовпи пропаганди. Дописи чужинців, які вихваляли досягнення революції, публікували та поширювали всередині країни так само, як і коментарі натхненних приїжджих комуністів, письменників та інтелектуалів, яких возили до радянських шкіл, господарств та заводів. Під час голоду радянське керівництво заохочувало цих попутників таврувати будь-які розмови про нестачу їжі, й декотрі з них так і робили.

Їхня мотивація була різною. Дехто, як британські соціалісти Беатрис і Сідней Вебб, «насправді увірували» й сподівалися на соціалістичну революцію в своїх країнах, і з цією метою намагалися використати приклад СРСР. Подружжя Вебб знало про голод, але применшувало його значення, вихваляючи колективізацію. Зокрема в 1936 році вони написали: «Досвід останніх трьох врожаїв, здається, підтверджує слова радянського уряду про те, що початкові труднощі цієї велетенської трансформації вже подолано. Насправді, немає підстав сумніватися, що сукупне виробництво продовольства зростає великими темпами».[1158]

Інші іноземні гості, ймовірно, шукали слави, гучних фанфар та благ, якими СРСР щедро обдаровував знаменитостей. Письменник Джордж Бернард Шоу в супроводі члена Парламенту Ненсі Астор відсвяткував своє сімдесятип’ятиріччя в Москві на банкеті, який підготували з урахуванням його вегетаріанської дієти, — і це в 1931 році. Отримавши привітання від сторони, яка його приймала, та послухавши гру оркестру, Шоу із запалом звернувся до присутніх радянських посадовців та видатних іноземців.[1159] Подякувавши господарям, він проголосив себе ворогом усіх, хто поширює антирадянські чутки. Коли його друзі дізнались, що він їде в Росію, промовив Шоу до аудиторії, то дали йому консерви для подорожі: «Вони гадали, що Росія голодує. А я викинув усю їжу через вікно в Польщі перед тим, як перетнув радянський кордон».