Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Незважаючи на те, що статті Клайман компрометували радянський уряд, ні вона, ні її газета не були настільки впливовими, щоб спричинити якісь зрушення на найвищому рівні. Видворення кореспондентки допомогло радянській державі підтримати порядок. Це стало сигналом для більш знаних і впливових журналістів у Москві бути обережними, якщо вони хотіли зберегти свою роботу.
Насправді для того, щоб узагалі мати змогу працювати, журналісти були змушені бути обережними. У той час московські кореспонденти потребували дозволу держави не тільки на проживання, а й на публікацію статей. Без підпису та печатки відділу преси центральне поштове відділення не надсилало телеграфом за кордон їхні тексти. Щоб здобути такий дозвіл, журналісти регулярно торгувалися з цензорами наркомату закордонних справ за слова, котрі використовували. Також вони повинні були підтримувати добрі стосунки з Костянтином Уманським — радянським чиновником, відповідальним за масив іноземної преси.[1168] Вільям Генрі Чемберлін, московський кореспондент «Christian Science Monitor», писав, що коли іноземний кореспондент відмовляється пом’якшити тон своїх дописів, то він «працює під мечем Дамокла: тебе або депортують, або відмовлять у дозволі на в’їзд, що означає те саме».[1169]
Режим щедро винагороджував тих, хто добре грав за правилами, і красномовний тому приклад — Волтер Дюранті. Дюранті був кореспондентом «New York Times» у Москві з 1922 по 1936 роки. Ця праця зробила його відносно багатим і відомим. Дюранті, британець за народженням, не мав жодних ідеологічних зв’язків з лівими, і зайняв позицію тверезого і скептичного «реаліста», що намагається вислухати обидві сторони історії. «Хтось виступає проти розтину живих тварин на тих підставах, що це жахливо й сумно, і справді, доля багатьох куркулів та інших, хто опирався радянському експерименту, не є щасливою», — написав він у 1935 році, додавши, що «в обох випадках спричинене страждання вже завдано, і заради благородної мети».[1170]
Така настанова зробила Дюранті надзвичайно корисним для режиму, і він доклав максимальних зусиль для забезпечення комфортного життя журналіста в Москві. У нього була велика квартира, машина й коханка, кращий за інших кореспондентів доступ до вождя — двічі він взяв інтерв’ю в Сталіна. Слава, котру він здобув на репортажах з СРСР, здається була головною мотивацією його схвального висвітлення радянської політики. Якщо тексти Клайман викликали невелике зацікавлення, то дописи Дюранті з Москви зробили його одним із найвпливовіших журналістів свого часу. Багато радників із так званого «мозкового тресту» Франкліна Рузвельта шукали нові економічні ідеї та виявляли неабиякий інтерес до радянського експерименту; декілька з них відвідали Москву в 1927 році, де їм надали можливість шестигодинного інтерв’ю зі Сталіним. Міркування Дюранті привернули широку увагу громадськості: й у 1932 році він виграв Пулітцерівську премію за серії статей про успіхи колективізації та першої п’ятирічки. Незабаром після цього успіху Рузвельт, на той час губернатор штату Нью-Йорк, запросив Дюранті до свого маєтку в Олбані. Кандидат у Президенти від демократів засипав Дюранті запитаннями. «Я весь час його розпитував. Це було дивовижно», — розповів Рузвельт іншому кореспонденту.[1171]
Коли голод посилився, контроль став ще жорсткішим. У 1933 році Наркомат закордонних справ, врахувавши досвід Клайман та її товаришок, почав вимагати від кореспондентів отримувати дозвіл на виїзд з Москви та подавати маршрут подорожі. В усіх запитах на поїздки до України чи Північного Кавказу відмовляли. Єдиний французький кореспондент у Москві отримав дозвіл приєднатися до подорожі Ерріо влітку 1933 року тільки тоді, коли він погодився постійно перебувати в групі колишнього французького прем’єр-міністра, дотримуватися марштруту поїздки й писати лише про заходи, організовані владою. Цензори також почали стежити за прихованими повідомленнями про голод у матеріалах журналістів. Вони пропускали лише фрази на кшталт «різка нестача їжі», «економія їжі», «дефіцит їжі», «хвороби від недоїдання», але нічого більше.[1172] Відомо, що наприкінці 1932 року радянські посадовці відвідали оселю Дюранті. Після їхнього візиту журналіст став нервовим.[1173]
1168
Lyons, Asignment in Utopia, 573–5.
1169
William Henry Chamberlin, “Soviet Taboos”, Foreign Affairs 13, no. 3 (1935), 431.
1170
Walter Duranty, I Write as I Please (New York: Simon and Schuster, 1935), 304.
1171
Amity Shlaes, The Forgotten Man: A New History of the Great Depression (London: Pimlico, 2009), 47–84, 133.
1172
Chamberlin, “Soviet Taboos”, 433.
1173
Carynnyk et al., eds., The Foreign Office and the Famine, 209.