Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Себто без когось, хто б цю істину висловив, годі було би стверджувати, що світ існує, чи не так? Твердження «Світ існує» не буде істинним — ані хибним — доки хтось його не висловить.
— Спершу взагалі не буде такого твердження, отож…
— То як же так діється, що у всіх культурах, у всі часи всі мови творять однакові категорії істини й омани, ба! що всі вони покликаються на принцип несуперечности?
— Бо це все ще людські культури, засновані на досвіді, засвоєному завдяки двом очам, двом вухам, і який у мавпячому мозку обертається… Ти ж вивчав біологію. Подумай: скільки існує земних видів, оброслих іншими органами чуття, які базуються в інших середовищах.
— То як же: маємо одну, об’єктивну логіку, закорінену в самій реальності, — чи сотні різних логік, залежних від мисленнєвого й чуттєвого апарату виду?
— І кожна іншою мірою та з іншого боку наближається до логічних засад всесвіту.
— Ах! І по-твоєму, люті…
— Не сприймають світ так, як ми. Вони живуть у іншому світі.
— Ти маєш на увазі цілковито детермінований світ? Безвольні тварини, які знають усе про своє майбутнє?
— Ні, ні, якби він знав про майбутнє, то взагалі б тудою не поліз!
— То про що ж…
— Загадка: світ, який найкраще описує логіка Котарбінського, — і світ, описуваний моєю логікою, у якій тільки судження про сучасність заморожені: або хибні, або істинні. За чим ти відрізнив би ці світи?
— Е-е, за плинністю істини про минуле?
— Що це значить? Порозмовляй з будь-ким про тисяча дев’ятсот дванадцятий або про Січневе повстання.
— Одна річ факт, а інша — пам’ять, думка про нього.
— Пам’ять! — пирхнув я гнівно. — Така пам’ять — це не дар, а прокляття: оскільки ми пам’ятаємо тільки минуле, й пам’ятаємо одне минуле, кожен своє, то коримося ілюзії, — і доктор Котарбінський не виняток, — наче минулі події залишаються навіки усталеними, замороженими в істині. Й усі логіки ми будуємо на підставі цієї ілюзії.
Альфред задумливо згортав і розгортав білого носовичка.
— За чим би я відрізнив ці світи… Чи ти гадаєш, що їх годі відрізнити? Але ж у твоєму світі існувало би водночас багато минулих, однаково істинно-хибних, так само, як цієї миті існує багато майбутніх нашого тут рандеву: в деяких ти виходиш першим, в деяких я, в деяких ми зустрічаємо…
— Пане Тайтельбаум! Пане Ґерославський! Кого бачать мої красиві очі!
Отож і об’явився нам Мічка Фідельберґ із Товариства взаємної допомоги торговельних прикажчиків Мойсеєвого віросповідання Варшави, секретар гуртка варшавських соціалістів і далекий родич Абіезера Блюмштайна. Добряче вже напідпитку й рясно спітнілий під свіжо накрохмаленою сорочкою, з обличчям, осяяним алкогольним блиском, аж йому бра відбивалися на гладких ланітах, наче сонце на куполах собору Алєксандра Нєвского, — коли він наді мною схилився з подихом вогнистим, просто в мій ніс спрямованим, то немов гарячий рефлектор спалахнув у мене перед очима, неначе розчинилася переді мною ревуча піч. Мічка важив близько двохсот кілограмів, був також відповідного зросту. Коли він сперся на стільницю, ми почули скрип і тріск дерева, скло закректало; коли ж він знову випростався, потьмяніли за ним вуличні неонові вогні.
— Моє шанування, моє шанування, дайте-но обійму моїх геніїв, пане Бенедикте, морда ти, ну…
— Мічко, що таке?
Він дихнув на мене часником і конденсованою ейфорією.
— Ну як же! Ви не чули? — Він ухопив зіжмакану газету й залопотів нею над головою, неначе прапором. — Мєрзов побив японців під Юле!
— Це навіть дуже можливо, газетярі щось там викрикували, — але чому ж акурат у тобі це збуджує таку втіху?
— Буде зимове перемир’я! Велика амністія! Підуть нові укази про земства! Податки вниз, розтальники вгору! O! — він вийняв із кишені сувій тонких аґітаційних брошур і тицьнув нам по кілька. — Тримайте! Тримайте!
— А чому б то щирий комуніст тішився тріумфом Імператора?
— Е-е-е там, тріумф — тріумф чи поразка, будь-що, аби лиш не тринадцятий рік війни без кінця, мети й сенсу. О, тепер усе рушить! — Він розмашисто поцілував мене справа, і зліва, і справа. — Тепер рушить! Відлига! Весна!