«Аристократ» із Вапнярки

— Завтра цією жертвою буду я,— вів своєї Слава.— Уранці вийдуть газети. Там ваш портрет, Сідалковський, і промова. Ви уявляєте?!

— Не уявляю. На міністерських посадах працювати не доводилося. Виступати в газетах з промовами теж. Колись, правда, написав одну статтю, але на сторінках знайшов тільки інформацію, та й то не за моїм підписом. Так що завтрашній виступ, якщо він буде, то мій дебют, Славо.

Коли почали підніматися з-за столу, Тамара поцікавилася, чи Сідалковський і Мурченко не дивитимуться концерт. Слава вперше за вечір твердо й впевнено відповів:

— Ми залишаємось тут.

— Вам, Тамаро, я радив би зробити те саме,— додав Сідалковський.— Няньки пішли — дітки можуть розважатися. Чи не так? — звернувся він до червоненьких щічок без ямочок.— Це ми, здається, з вами цілувались?

— А ви вже й забули?! — докірливо хитнула Тамара головою.

— Таке не забувається ніколи, як...

Коли усі розійшлись і поміж столами заснували офіціантки в шовкових білих вишиванках, прибираючи порожні пляшки та брудний посуд, Сідалковський нарешті відчув себе в своїй стихії.

— Я щасливий, як молодий бог,— мило посміхаючись, він припав до Тамариної руки з облізлим манікюром на нігтях, подумав: «Руки, як і дітей, потрібно доглядати». Тамара наче догадалася про його думку, а може, від того, що відчула теплий дотик пухлих губ Сідалковського, ще більше зарум'янилася, і серце її стало піддатливе, як підігрітий на сонці віск.

— Ви, сподіваюсь, залишитеся з нами,— відірвався від руки Сідалковський, але долоні не випустив.

Вона мовчки кивнула головою. Слава взявся за ґудзики Сідалковського, що часто роблять люди, яким не вистачає впевненості в собі й котрі намагаються видатися серйознішими, ніж є насправді.

— Ви мені не відповіли,— Мурченко вчепився мертвою хваткою за петельку.

— Давайте краще, Славо, оголосимо мобілізацію,— запропонував Сідалковський.

— Не розумію?

— Тобто по карбованцю на пляшку коньяку і в номер. Сподіваюсь, ви для мене, товаришу Мурченко, замовили номер?

— Замовили,— відповів Слава.

— От і чудово. Офіціант! Ще одну пляшку за власний рахунок.— Сідалковський витяг червінця.

— А може, досить? — запитала молода і, як на погляд Сідалковського, вродлива офіціантка.

— Здачі не треба! — перебив її Сідалковський голосом нащадка аристократичного роду.

— А я чайових не беру. У мене чоловік багатий...

— Отак,— посміхнувся Сідалковський.— Я вам заздрю. А чи не скажете, скільки йому років?

— А для чого це вам?..

— Бачте, якщо він уже в тому віці, коли близькі з нетерпінням чекають спадщини, а дружина приглядається до женихів, то чи не міг би я висунути на цю посаду свою кандидатуру?

— Ви дуже складно говорите, але я подумаю...

— Одну хвилинку: ось вам моя візитка,— Сідалковський дістав блокнот і красивим почерком написав: «Київ. Головпошта. До запитання».