«Аристократ» із Вапнярки

— Держплемкниги...

— Це уже краще, але викиньте оте «плем»...

— Можна й держкниги. Аукціони молодняка. Їхні показники... Дані про походження... Ковбик дуже просив... Мені пропонують роботу. Іншу. Треба підшукати на своє... місце людину. Я щасливий. Знайшов вас... Виконав завдання Ковбика...

— Від нещастя до щастя один крок,— мовив Сідалковський.— Ви що, начальник відділу кадрів у Ковбика?

— Ні... Я ж кажу. Мене запрошують. На іншу роботу... До цього... Тимчасово. Ці книги... Вів я...

— Славо, як ви говорите. Вдихайте глибше повітря, і у вас його вистачить не тільки на просте, а й на субпідрядне речення...

— Я так звик... Працював на пошті... Приймав телеграми.

— Зустрічай. Їду... Вагон п'ятий. Цілую. Тамара...— спародіював його Сідалковський і, глянувши на Тамару, запитав: — Про таку телеграму ви коли-небудь мріяли, Тамаро?

— А ви?

— Я усе своє свідоме життя. Адреса та ж сама: «Київ, головпошта, до запитання».

— А як вас звати?

— Євграф. Але у торговому флоті мене називали простіше: граф. Граф Сідалковський, тільки з маленької літери.

Тамара розсміялася:

— Ви дотепник...

Підійшла офіціантка, подала Сідалковському пляшку коньяку і десять копійок здачі...

— Ви щедрі,— сказав Сідалковський.

Офіціантка не відповіла. Вона почала згортати серветки і складати у великі тарілки закуску, якої залишалося на столі для двох ревізорів і їхніх сімейств, якби вони несподівано завітали сюди. Сідалковський взяв Мурченка за плечі, пляшку за шийку, а Тамара в капронах «подарунок сонячного Криму» підвелася сама. «Теж стандарт,— подумав Сідалковський, не спускаючи з Тамари очей.— І вони всі однакові. У цих костюмчиках, кептариках, капрончиках і червоних чобітках. Гарно. Париж має смак. Українські чобітки полонили Францію, а Тамара полонила, здається, мене, але чи надовго?»

Сідалковський ліфтом їхати відмовився, і вони піднімалися сходами. Мурченко ледве тримався на ногах. Він втратив окуляри і орієнтацію. У номері Слава опустився на килимок і почав присягатися, що напивається так востаннє.

— З завтрашнього дня. Зав'язую. Назавжди. У рот не візьму. В мене печінка, шлунок, підшлункова залоза. Постійні зустрічі. Бенкети. Набридло...

Ці клятви він повторював від делегації до делегації і, мабуть, тільки тому, як сам пояснював, досі сидів на посаді «старшого куди пошлють». Бо не вмів пити. А його колеги, ті, що вміють пити, уже давно «пішли вгору» і тепер з ним, із Славатієм Мурченком, навіть не вітаються, хоч половину із них повлаштовував на роботу саме він.

— Усім записочки писав. Просив, благав. А тепер не вітаються. Носодери. Хочете, і вам напишу, Сідалковський? Хочете, і вас влаштую на роботу? На зло їм.

Сідалковський не перебивав і не заперечував.

— Так хочете чи ні, бо передумаю? Сідалковський мовчки кивнув головою на знак згоди.

— Гарна робота. Не бий лежачого. Кращої не знайдете. Слухайте, як вас звуть?

— Сідалковський,— здивовано нагадав йому Євграф.

— Так слухай, Сідалковський. Я тебе влаштую до Стратона Стратоновича. Не робота — мрія. Нічого не робитимеш. Попит на шапки вивчатимеш. Хочеш вивчати попит на шапки? Тільки чесно. Слухай, як тебе звать?