«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Сідалковський.
— Так, Сідалковський. Так хочеш, Сідалковський? Хочеш чи ні? Племкниг нема. Є соціологія. Ти соціолог. Може, й ти не вітатимешся? Може, й ти станеш носодером?
— Вітатимусь, Славо, обов'язково і навіть за руку. Стрибатиму задля цього з підніжок тролейбусів і швидкісних трамваїв, як тільки побачу...
— Не брешеш? Тоді пишу,— Слава остаточно сп'янів. Сідалковський розкоркував пляшку і налив: собі й Тамарі. Мурченко витяг блокнота.
— У «Фіндіпоші» влаштую. Хочеш у «Фіндіпош»? Це найсучасніша установа. Там за директора Ковбик Стратон Стратонович. Запам'ятай. А втім, не треба. Я все це напишу... Не Ковбик — душа. Грубуватий, але ти не лякайся. То він тільки з виду. Інтелігентів не любить. Ти, Сідалковський, не інтелігент? А втім, і так. Видно. Периферія. Ти — периферія Сідалковський? Як ти сказав? Граф Сідалковський? Мурченка не проведеш. Мурченко це без окулярів бачить.
Щоки Сідалковського набули діамантового кольору, він увесь став як плавлений сирок,— м'який та податливий, і настільки розгубився, що в перші хвилини не впізнав сам себе. Мурченко, образно кажучи, ударив його у сонячне сплетіння: несподівано і без попередження.
— Ти, Сідалковський, не лякайся. Ковбик такий тільки з виду. Зрозумів? Це для авторитету.— Мурченко заплющив одне око і витяг ручку.— Тільки одним бачу. У другому вибите скельце. Я короткозорий. Слухай, як тебе звать?
— Сідалковський.
— Слухай, Сідалковський. Ти знаєш, у тобі щось є. Таке імпозантне чи екстравагантне. Словом, чорт тебе знає що. Але ти мені подобаєшся. Хоч ти й периферія. Це одразу видно. У тебе на лобі написано. Як тебе звуть?
Сідалковському ця комедія почала набридати, але бажання одержати записочку стримувало його від рішучих дій. Мурченко заглибився в епістолярне мислення і замовк.
Славатій Мурченко належав до тих людей, які частіше обпікаються на молоці, ніж на нього дмухають, і навіть після цього не дмуть на холодну воду. Усі вони довіряють і довіряються. У них стільки чесності й доброти, що її вистачило б на багатьох. Таким людям завжди здається, що навколо них самі лише чесні й порядні. А такі натури, як відомо, навіть не допускають, що їх може хтось обвести навколо пальця. В усіх вони бачать таких, як самі: добрих і симпатичних.
Словом, Мурченко був одним з тих рідкісних індивідуумів, які одержують насолоду і задоволення, коли комусь роблять добро. Мурченко завжди за когось клопотався, комусь допомагав. Одному — словом, іншому — записочкою. Завжди носив при собі цигарки й запальничку, хоч сам не палив. Але коли його питали: «Слухай, закурити нема?» — Мурченко не міг відмовити. Він завжди казав «є», пригощав цигаркою і навіть чиркав запальничкою. Найбільше боявся, щоб ніхто на нього не подумав, що він скупердяга. Для цього він міг не лише пригощати цигаркою, а й позичати гроші, яких, як відомо, ніхто ніколи не віддає.
Траплялося, Мурченко забув цигарки вдома, а його того дня хтось питав: «У вас закурити не знайдеться?» Тоді він ніяковів, почував себе перед незнайомим начебто винуватим і казав: «Вибачте. Я з величезним задоволенням. Але — повірте мені — не палю. Знаєте, кинув. Палив, але кинув...» Славатій тим часом дописував. Його розбирало все більше й більше.
— Слухай, як тебе звать? І взагалі, де ти працюєш? Як у тебе з пропискою? Погано? Пс-с-с! Тимчасова?
Сідалковський заперечливо похитав головою.
— Нема ніякої? Пс-с-с! — стулив Мурченко губи.— Гірше не придумаєш. Ковбик не візьме. То такий. Хіба дуже сподобаєшся. Але при умові — якщо десь пропишешся. Тут тобі, периферія, допомогти нічим не можу.
Мурченко задумався. Тамара підвелася. Сідалковський дав їй знак: мовляв, почекай, підемо разом. Мурченко продовжував:
— Слухай, ти одружений?
— Ще не наважувався...
— Так це ж здорово! Можемо зіграти комсомольське весілля: ключі, квартира, тебе, периферія, вітає увесь завод. Це ж ідея. Я з Тамарою в одній комсомольській організації. Вона на заводі. По сусідству працює. А я там на обліку. Вона у нас ударниця. Точніше, не у нас — на заводі. У «Фіндіпош» не хоче переходити. Хоче біля верстата. Женимо тебе, периферія. Точно женимо. Чи не так, Тамаро? Хочеш, на Тамарі женимо?
— Славо...— благально подивилася Тамара на Мурченка.
— Точно. На Тамарі женимо! Хочеш, периферія, на Тамарі? Тамара не заперечує. Я по її очах бачу. Ти їй, периферія, сподобався...
Але Сідалковському не зовсім подобалося звертання Мурченка.
— Точно, женимо. Не сподобається Тамара. Іншу активістку знайдемо. Чого для тебе не зробиш. Моли бога, що тебе зі мною доля звела. У мене легка рука,— Мурченко на мить затих.— Можна, звичайно, і фіктивний шлюб зіграти. Тепер це часто практикується. Але Слава Мурченко на це не піде. Одразу кажу: можеш навіть не розраховувати. Чуєш, периферія?