Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Як швидко збіг час: три години дня.
— Василь запитав мене, чого я сиджу. Я вдав, що не второпав. Він звівся, пострибав на одній нозі, за-туливши вухо долонею, — викачав воду. Опісля вдягнувся і красномовно покрутив пальцем біля скроні. Я відвернувся. Тепер він розповість Олі, де бачив мене, і вона образиться. А хто на моєму місці не забув би, коли йшлося про батькову честь і материну гідність?
Мені знову спали на думку Карпань і Замрика. Троє з одного села в один місяць.
Ні, не випадковість.
І я поклав собі за всяку ціну докопатись до істини попри вісімнадцятилітню давність!
Розділ шостий
Мене хвилювала зустріч з матір'ю.
Вирішив їй нічого не говорити, але чи не викажу себе якимось необачним словом, порухом, поглядом? Мати надто чутлива, може відразу помітити зміни. Як повестися? Кортіло глянути в дзеркало, щоб пересвідчитись, який у мене вигляд і вираз обличчя. На жаль, люстерка не носив. Намагався зосередитись на своєму настрої, приборкати хвилювання, аби воно не відбилося на лиці. Отож прикидався, як мені здавалось, вдало щасливою, безтурботною людиною, у якої завтра розпочиналась відпустка.
Весело відповідав на вітання знайомих, гнав смуток з очей і видобував із пам'яті приємні спогади…
Коли закінчив чотири класи, мати привезла з обласного центру велосипед, рідкісну річ у сорок восьмому році. Як мені заздрили товариші! Я не скупився, і невдовзі всі хлопчаки з провулка навчилися їздити. Ціле літо у нас не загоювались збиті лікті й коліна, а Роман Гнатович ледь встигав клеїти камери. Якось забув підкотити холошу, і вона потрапила під ланцюг у зубчасте колесо — мої нові штани репнули. На штанку мати наклала латку, а велосипед замкнула на два тижні в хліві.
На тому велосипеді я вперше, коли повернувся з армії, прокатав на рамі Олю, ученицю десятого класу. Хавара біг за нами, вимахував руками, погрожуючи, а я щосили тиснув на педалі. Олине волосся, розкошлачене вітром, лоскотало мені обличчя. Вона щоразу оглядалась, сміючись, і її припухлі губи опинялися перед моїми, я не стримався — торкнувся їх. Оля від несподіванки сахнулась, і велосипед вихнув убік. Вона притихла і більше не озиралась на Василя.
Ми заїхали аж до блокпоста. Зійшли з велосипеда і чомусь соромились подивитись одне одному в очі. Хавара, не наздогнавши нас, сів під лісосмугою, чекав на наше повернення. Іншої дороги назад не було. Оля, я помітив, побоювалась за мене, та й мені, признатися, не дуже хотілося зустрічатися з Василем, бо він таки її вибавив і вона його любила, як рідного брата.
Хавара вийшов на грунтівку, взявся у боки й нетерпрпляче пристукував ногою, здіймаючи хмарку куряви. Оля щось показала йому на мигах, та він закрутив кучматою головою, відтрутив її, нагнувся, мов збирався буцатись лобом, ступив до мене і вхопив за комір, наче шкодливого хлопчака. Не випускаючи велосипеда, я однією рукою провів прийом через плече, і Василь гепнувся сідницями в порох, огортаючись пилюкою та очманіло лупаючи на нас зіньками. Оля засміялася…
— Добрий день, Арсене Федоровичу, — підкреслено поштиво привітався Горак, стрівшись на розі мого провулка.
І треба ж здибатися з ним у таку хвилину! Раніше я почувався вільно перед дядьком Гаврилом, знав його як батька Миколи, з яким учився в одній школі. Але відтоді, як його засудили, мені при випадкових зустрічах ставало ніяково, я губився, гнівався сам на себе, що не позбувся жалості до Горака, попри Миколин злочин. А він подався, дядько Гаврило, відколи посадили сина: змарнів з лиця, схуд, запрана гімнастерка, мабуть, ще Миколина, висіла на його плечах, мов на вішалці. Горе не прикрашає людину. Чим я міг йому зарадити? Навіть висловити своє співчуття не мав права.
Горак не поминув мене, а зупинився, поставив на землю ящика з інструментом. І я теж мусив зупинитись.
— Коли б сьогодні не задощило, — спроквола сказав дядько Гаврило, глипнувши на небо. — Он як ластівки низько літають.
Він скинув кашкета і провів долонею по короткому сивому волоссю, його сумні сірі, наче вигорілі на сонці, очі уважно обмацували мене, мружачись. Я не знав, про що з ним говорити. Розумів, що недарма Горак почав розмову. Щось його непокоїло.
— Хай бог перекриє крана, — пожартував, приховуючи своє замішання.
Горак скупо посміхнувся, знову глянув на небо, потім на мене і скрушно мовив: